Розділ 5. Дві смерті, одна квітка

Щоб не викликати у Вів’єн підозр, я роздяглася і вимкнула світло. Потім сіла на ліжко, обійнявши себе за плечі і втупившись крізь скляні двері на вогні Парижа. У нашій квартирці, як і в усіх подібних будинках Латинського кварталу, колись збудованих бароном Османом для студентів Сорбонни, вікна були маленькі. Але подекуди в мансардах і на верхніх поверхах були балкончики — вузька галерея, огороджена невисокою решіткою, — щоб мешканці цих квартир-пеналів могли розводити квіти. Мені пощастило: моя спальня виходила на такий балкон, і я любила дивитися крізь двері-вікно на міську панораму.

Небо над дахами і шпилями швидко світлішало. Місто прокидалося, жило своїм життям, і це здавалося дуже дивним після всього, що сталося. Нічого не змінилося, нічого не зупинилося, наче нічого й не було.

Але це точно було.

Звідки така впевненість? Може, я просто не хотіла вірити, що збожеволіла? Чи що я — екзальтована панянка з надто розвиненою уявою, з тих, у кого спочатку видіння, потім стигмати, їх ще показують по католицькому каналу? Ні! Темна квітка — не фантазія, усе сталося насправді. Сутінкова лілія, що висмоктала з Мішеля його… чи можна це назвати душею, чи краще — життям?

І чому, зрештою, це сталося саме зі мною? Вдруге! Та ще й так несподівано! Перед загибеллю Жан-Жака я принаймні щось підозрювала: за кілька тижнів до самогубства він почувався гірше, сильно схуд. Нервував, чогось боявся, постійно озирався, уникав людних місць. Після своїх виступів, коли він читав вірші в літературних кафе чи клубах, він ставав дратівливим і пив більше, ніж зазвичай. До нього якраз прийшло визнання, його запрошували на творчі зустрічі. Я думала, усі зміни з ним сталися через це. Ми навіть кілька разів сварилися, бо часом він був просто нестерпним зі своїми страхами. Ще в нього з’явилися нічні кошмари.

Застогнавши, я залізла під ковдру з головою, намагаючись сховатися від спогадів, і майже одразу провалилася в глухий сон без сновидінь.

***

Прокинулася я з важкою головою. День видався сірим і похмурим, сонця не було, хмари затягли горизонт. Я довго стояла під гарячим душем, намагаючись заспокоїтися і зібратися з думками, але напруга не відпускала. Від короткого сну голова була важка, а тіло — дерев’яне. Ще мене трохи морозило. Накинувши поверх джинсів з футболкою халат, я пішла на кухню. Їсти не хотілося зовсім, але я змусила себе випити кави з вершками і зжувати круасан. Всередині я наче оніміла і нічого не відчувала — мабуть, не до кінця прокинулася. Але я була вдячна цьому стану за те, що можу хоч трохи відпочити від власних почуттів. Чесно кажучи, я трохи боялася того моменту, коли вони почнуть повертатися. Про вчорашнє намагалася не думати — лише про те, що треба зробити.

Повернувшись до своєї кімнати, сіла до столу і втупилася на конверт, що лежав на столі. Я ж так і не прочитала татового листа! Я потягнулася було до конверта, але зупинилася. Тільки не зараз. Адже тато не знає… доведеться пояснювати ще й йому. Я не відчувала в собі сил для цього. Не тепер. Треба переробити купу всього, на черзі — візит до поліцейської дільниці.

Скинувши халат, я вдягла поверх футболки джемпер (було ще прохолодно) і курточку. Згребла зі столу в шкіряний рюкзачок телефон, гаманець, записник і диктофон, влізла в кросівки і вийшла з дому. Мені вдалося проскочити непоміченою повз мадам Орілі — балакучої старенької, яка тримала крамничку з антикваріатом на першому поверсі нашого будинку і дуже любила поговорити зі мною про мистецтво. Я також любила обговорювати з мадам Орілі її товар, вона вміло вишукувала серед знайомих старі полотна і збувала їх туристам за шаленими цінами, — але сьогодні розмова зі старенькою викликала б лише головний біль. Тільки не мистецтво, благаю, тільки не сьогодні!

У маленькому кабінеті, куди мене провів черговий, було тісно від шаф з папками. Господар кабінету був сильно короткозорий і мружився крізь круглі окуляри з товстими скельцями. Одутлі щоки синіли дводенною щетиною. Формений кітель на ліктях лиснів, як і його лисина. Поліцейський підвівся, щоб привітати відвідувачку, і я виявила, що він низенький, як табуретка.

— Раджу вам бути відвертою, мадемуазель, — суворо заявив він. — Я всім це раджу і вам також кажу. Не намагайтеся щось приховати від мене, інспектор Прюнель усе розкопає.

Несподіваний початок вніс сум’яття в мої і без того розпатлані почуття. Я потрясла головою, намагаючись зрозуміти, що він мав на увазі, цей поліцейський, схожий на мопса в окулярах. Він усіх так зустрічає чи конкретно я викликала в нього таку нелюбов одним своїм виглядом?

Прюнель повернувся до столу, заваленого паперами. Як він там хоч щось знаходить? — мимоволі здивувалася я. Однак поліцейський знайшов. Копирсався у своїх завалах він також наче собака: різкими рухами виривав папери, кидав швидкий погляд і жбурляв їх на інший кінець столу. Через таке поводження багато документів були добряче пом’яті, з загнутими кутиками, але поліцейського це явно не бентежило. Нарешті Прюнель із задоволеним гарчанням витяг із розвалу картонну папку, пом’яту трохи менше, ніж решта паперів, і потряс нею переді мною. Очі поліцейського блиснули за товстими скельцями окулярів.

— Ось заява власника галереї, медична експертиза, протокол висновку експерта. Розкажіть мені все. Як це сталося? Ваш друг був п’яний? Приймав наркотики? Екстазі, спіди, героїн? Травку курив? Сідайте ж, мадемуазель, не стійте біля дверей. І відповідайте!