Розділ 4. Повторення

Я стояла на тротуарі, приголомшена не лише смертю Мішеля, а й жахливим повторенням. Ця темна лілія… я вже бачила її! Що це, я божеволію? Чи світ божеволіє?

Вів’єн обіймала мене тремтячими руками і виглядала наляканою не менше, ніж я. Усе сталося так раптово, просто неймовірно…

З яскраво освітленої галереї поспішно вийшло кілька людей і попрямувало в бік Сени.

Все це не вкладалося в голові. Веселий, смішний Мішель, який щойно гаряче зізнавався мені в коханні, — і раптом лежить там без руху, не дихає… Неможливо повірити! Усе здавалося безглуздим розіграшем. Ми повернемося додому, і Мішель зателефонує, скаже, як добре він нас обдурив, а я повірила. Він любив розіграші…

Любив! Це слово обрушилося на голову, як обух сокири. Я повернулася до Вів’єн і вчепилася в неї.

— Він же пожартував, правда?! — закричала я, щосили трясучи її, щоб подруга не надумала брехати. — Це все жарт, так?!

Вів’єн поклала мою голову собі на плече, і я уткнулася носом у комір її пальта. «Усе добре, усе владнається», — бурмотіла вона сповненим сліз голосом, гладячи мене по волоссю. Сама я наче оніміла і нічого не відчувала, крім величезного здивування. Як же так, чому це знову сталося зі мною? Промайнула дивна образа на Мішеля: він обіцяв зробити мене щасливою, а сам? Як він міг! До того ж ця морошна квітка — що означала примарна темна лілія? При згадці про неї мене пробрав озноб, наче я зазирнула в невідому безодню — в глибині клубочився первісний морок, у якому спливали і тут же зникали мертві обличчя. Горло наче стиснула крижана рука.

Від жаху я ледь не закричала. Вів’єн міцніше обійняла мене, і я усвідомила, що стою на тротуарі перед галереєю «Lege Artis», на площі Вогезів, і десь за рогом виє сирена «Швидкої допомоги», що швидко наближається.

Я відштовхнула Вів’єн:

— Пусти, я мушу переконатися…

Насправді повертатися на виставку було страшенно страшно.

— Може, краще не йти туди зараз?

— Ні, мені треба його побачити.

Осяваючи площу яскраво-синіми сигнальними вогнями, підлетіла карета «Швидкої допомоги». Звідти висипали люди в білих халатах, швидко витягли з задніх дверей каталку — і кинулися всередину. Ми з Вів, переглянувшись, побігли слідом. До будівлі галереї під’їхало кілька поліцейських машин і ще одна «Швидка». У мене голова пішла обертом. Лікарі, поліцейські… це наче з кримінального трилера, це не по-справжньому!

Натовп у виставковому залі відхлинув перед лікарями, навіть оператор із камерою відсунувся, і я побачила тіло Мішеля. Бліде, воскове обличчя, безглуздо розкинуті руки… Люди в білих халатах схилилися над ним, перевіряючи пульс, потім підняли на каталку і повезли до виходу, розштовхуючи цікавих. Обличчя Мішеля прикрила киснева маска. Я все ще не вірила, але метушня лікарів, відвідувачі, що розходилися, поліцейські, які почали затримувати і опитувати свідків, оточувати місце навколо портрета… Я зрозуміла, що надії були безглуздими, адже я все бачила на власні очі, — але страх, що стискав душу, змушував шукати все нові відмовки, щоб не вірити в очевидне.

Бо інакше доведеться прийняти не лише смерть художника — а й незрозуміле, шалено жаске видіння.

Я вчепилася в каталку, коли її провезли повз, побігла поруч. Мене спробували відсунути, але підоспіла Вів’єн, щось сказала лікарю — і нам дозволили сісти в «Швидку» разом з Мішелем. Я старанно гнала від себе всі думки, які могли б затвердити реальність: мені здавалося, якщо я продовжуватиму не вірити, то щось зміниться. Напевно, це нез’ясовна поява темної квітки так вплинула на мене, я наче прийняла чаклунство, магію — і тепер чекала, що ця загадкова магія врятує від непоправного. Хоча очевидно було, що якщо в моєму житті й з’явилося чаклунство, то виключно небезпечне і вороже — адже воно вбило Мішеля. Припини, Ліндо. Думай про що завгодно — тільки не про те, що прямо тут, за півметра навпроти, лежить під простирадлом хлопець, який зовсім недавно обіймав тебе, гаряче зізнавався в коханні... Я застогнала крізь стиснуті зуби, і Вів’єн, що сиділа поруч, обійняла мене за плечі. Контраст між гарячими словами і холодним, нерухомим тілом просто розривав мозок.

«Швидка» зупинилася біля незнайомої лікарні. Каталку вивантажили і кудись повезли. Ми з Вів’єн пішли слідом заплутаними коридорами. Мені здавалося, що все тут дихає смертю: блискуча білизною плитка підлоги і стін, скляні двері, металеві столи реанімаційної, монотонне гудіння апарату життєзабезпечення… Я рухалася, наче уві сні, і нічого не тямила, добре, що поруч була Вів’єн — теж розгублена, але не така приголомшена. Повз бігали медсестри, лікарі входили в реанімацію і виходили, а ми сіли в коридорі, тримаючись за руки, як діти, і чекали.

З’явився немолодий лікар у зеленому хірургічному халаті, простягнув нам папір:

— Хто родич? Розпишіться.

— Що це? — упалим голосом запитала я, боячись узяти жовтуватий аркуш, заповнений нерозбірливим медичним почерком. — Я його дівчина.

— Висновок про смерть. — В утомлених очах промайнуло співчуття. — Можете зателефонувати родичам покійного, хай завтра під’їдуть…

Я здригнулася.

— Зачекайте, але ж… це реанімація? Ви ж щось робили… він мав би прийти до тями! Я не вірю. Я не хочу…

Лікар переглянувся з Вів’єн.