Розділ 3. Ціна слави

Мадам Руайон уже говорила:

— Пані та панове, я рада вітати вас у новому гнізді мистецтва…

На мене війнуло свіжістю, запах конвалій залоскотав ніздрі, волосся піднялося, наче від легкого літнього вітру. Здивована, я обернулася. І завмерла, наче під гіпнозом. Він ішов до мене. Точніше, Мішель пробивався до мене крізь публіку, що утворила коло біля мадам Руайон, а слідом плавно, як лісовий олень, ступав Елайя Віріел. Люди розступалися перед ним, наче боялися торкнутися, зачепити цю небесну красу.

Мішель поклав долоню мені на плече, привертаючи увагу. Що? А, я ж не відводжу погляду від нього, навіть не помітила, як Мішель наблизився впритул. Духота стала нестерпною, я задихалася, горло пересохло.

— Гей, крихітко! Дозволь тебе познайомити, це містер Віріел із Нью-Йорка. Колекціонер. Захотів подивитися, з кого я писав портрет. Ти мене чуєш, Ліндо?

— Що? Так, звісно. На мене й так усі через нього витріщаються… Що?

Містер Віріел злегка вклонився. Його крижано-блакитні очі зустрілися з моїми, і я наче занурилася в прохолодну воду в спекотний день. Це було невимовно! Духота переповненого залу, натовп чужих мені людей, гучний голос Наталі, що лунала в мікрофон, страх, незручність — усе відступило, залишилися лише ми вдвох, я і він. Я на повні груди вдихнула аромат польових квітів, що йшов від нього, від захвату запаморочилася голова.

— Приємно познайомитися, — сказав він. — Звіть мене Елайя.

Голос був чарівний, скрипки й дзвіночки, небесна музика. Французькою він говорив абсолютно без акценту, наче народився і виріс у Парижі. У ньому, в усій його зовнішності було щось неземне, нелюдське, наче під маскою багатого колекціонера з Нью-Йорка ховався ангел, крижаний ангел із холодних небес.

Я насилу змусила себе відповісти.

— Лінда. Лінда Мітчелл.

— Ви не француженка? — Елайя підняв світлу брову.

— Тато американець, — зніяковіло пробурмотіла я, зусиллям відводячи погляд від його дивовижного обличчя. Так і тягнуло знову зазирнути йому в очі, зануритися в глибоку блакитну прохолоду… щоб утриматися, я почала розглядати маленьку брошку на лацкані білого піджака красеня-колекціонера. Схоже на клубний значок — крихітний пташок колібрі, блищить і переливається в яскравому світлі, весь із найдрібніших жовтих топазів та смарагдів, з сапфіровою крапелькою-оком і золотим дзьобом.

Крізь тишу, що огорнула мене, в якій звучав лише голос Елайї, пробилися слова мадам Руайон. Вона згадала Мішеля.

— Пора йти, крихітко, — Мішель потягнув мене за собою. — Ходімо, я тебе представлю.

— Будь ласка, не змушуй мене! — видихнула я, вириваючи руку. — Не зараз…

— Ось він, герой сьогоднішньої зустрічі! — голосно проголосила Наталі. Помічник оператора, що стояв біля камери, перевів прожектор із мадам Руайон на Мішеля. Гості вже нетерпляче оберталися, а Мішель кинувся назустріч камерам і світлу. Він жадав слави, успіху — і купався в увазі, насолоджувався кожною миттю свого тріумфу. У нього брали інтерв’ю, його обговорювали, до нього зверталися колекціонери, паризькі галеристи цікавилися його творчими планами. Ось це справжнє визнання! Мішель так довго чекав! Я пишалася ним.

Ми з містером Віріелом залишилися вдвох за спинами гостей. Навколо нікого не було. Усвідомивши це, я почала нервово накручувати на палець шнурок диктофона. Елайя стояв зовсім поруч, я вдихала тонкий аромат польових квітів, що йшов від нього.

Він продовжував пильно дивитися на мене, не кажучи ні слова. Тепер це був інший погляд, зовсім не такий, як спочатку. У цих небесно-блакитних очах, що так яскраво виділялися на мармурово-блідому обличчі, більше не було зарозумілості, там світився інтерес дослідника, який побачив рідкісного метелика.

Я змусила себе відвернутися. Все-таки він нереальний. Не втримавшись, крадькома кинула на Елайю ще один погляд. Високий і дуже стрункий. Юний і прекрасний.

Ми стояли біля стіни, за спинами у всіх, і мовчали. Мені хотілося запитати, де він так навчився говорити французькою, але я не наважувалася заговорити першою. Містер Віріел перевів погляд на те, що відбувалося перед портретом, як мені здалося, з деяким збентеженням. Теж не знає, про що запитати? Він хотів подивитися на дівчину, яка стала моделлю для портрета, — ось, подивився, може йти собі. Чому він ще стоїть біля мене?

І тут мене осяяло. Гарний вихід із незручного становища! Я увімкнула диктофон і простягнула його містеру Віріелу:

— Скажіть кілька слів про виставку для нашого видання.

— Ви складали каталог до виставки?

— Так, але звідки?.. — я збилася з думки. Втім, він знає моє ім’я, каталог підписаний… нічого дивного.

— Як вам подобається виставка? Збираєтеся купити якусь картину?

— Ваш портрет, — люб’язно посміхнувся Елайя.

— Як мішень для дартсу?

Це вирвалося несподівано, і його світлі брови піднялися. Не втримавшись, я пирснула: мені таки вдалося пробити цю крижану броню!

Мадам Руайон передала мікрофон Мішелю, і я поглянула туди. Мій художник почервонів ще більше, кожному було видно, як він схвильований. А Мішель навіть не намагався приховати свої почуття.