Розділ 2. Вернісаж

Ми увійшли всередину. Невеликий хол був повен людей — та сама вибрана публіка, якої я боялася. Непомітно озирнувшись, я ще раз здивувалася тому, наскільки багаті французи не люблять підкреслювати своє становище. За вбранням досить складно визначити справді заможного француза. Іноді мені здавалося, що ці люди дотримуються негласного правила «чим багатший, тим гірший одяг». Багато хто з них одягався як я або навіть простіше. Лише інколи під блузкою, купленою наче на турецькому базарі, промайне родинна коштовність, або у чоловіків — годинник «Hublot». Утім, чоловіки могли носити костюм від італійського дизайнера, їх видавали деталі, скажімо, добра краватка чи шийна хустка від «Hermès». А ось француженку вищого світу за виглядом не відрізниш від такої, як я, — якщо, звісно, дивитися лише на одяг. Бо обличчя, очі — о, ці аристократки! На подібних заходах я досить швидко навчилася впізнавати їх за невимовним у словах паризьким отруйним снобізмом. Жодні діаманти не могли б затьмарити цей сарказм у погляді, що, мабуть, передається з покоління в покоління!

Крізь натовп пробрався Мішель. Під очима залягли тіні, проте на щоках грав рум’янець, він усміхався. Бідолаха так схуд за останній час! За два місяці, що ми в шаленому темпі готувалися до його персональної виставки, Мішель домальовував мій портрет і кілька інших полотен, я писала тексти, потім ми до ночі розвішували картини у виставкових залах, постійно сперечаючись… Ох, Мішель став таким нервовим, скаржився на мігрені… Нічого, після виставки відпочине.

— Ліндо! Нарешті ви прийшли!

Мішель обійняв мене, стиснувши сильніше, ніж зазвичай.

— Ти що, не спав? — підвівшись навшпиньки, я чмокнула його в щоку.

Вів’єн ніколи не губилася, в цьому я їй заздрила. Вона ступила вперед, простягаючи руку:

— Ось і наш душенька Мішель.

Мішель широко посміхнувся, одночасно потискаючи доглянуту руку Вів’єн.

— Привіт-привіт, — сказав він і повторив із легким здивуванням: — Душенька?

— Ох, це наше, жіноче, не звертай уваги, — почервоніла я.

Вів’єн, уважно оглянувши його, перевела сміхотливий погляд на мене.

— Ну, ви двоє — два чобітки — пара, можна було здогадатися.

На художнику була жовта сорочка з дрібним принтом і строкатий в’язаний жилет, коричневі вельветові штани розтягнулися на колінах. Комір сорочки розстебнутий, шию прикриває шийна хустка — загалом, біла… була… тиждень тому.

— Це образ, — розплився в усмішці Мішель. — Наталі сказала, для відкриття потрібно щось у цьому дусі, цілком, е… богемно, ось.

Він міцно взяв мене за руку:

— Я вас проведу, ходімо.

Зелені очі художника яскраво блищали, рум’янець здавався мені якимось лихоманковим. Мабуть, там пригощали шампанським, і він уже випив кілька келихів. Ну і хвилюється, звісно. Мішель так чекав цього дня, так готувався! Напевно, вбирає всією душею кожну секунду свого тріумфу.

— Ах так, вітаю! — схаменулася Вів’єн. — Ти високо злетів! Познайомиш мене з багатим колекціонером?

Ми всі засміялися, я трохи ніяково, Мішель, навпаки, радісно й відкрито. Я багато розповідала йому про Вів’єн, і він знав про її безсоромне прагнення до сильних світу цього. Зрозумівши, що між моїм хлопцем і найкращою подругою не виникло ані тіні напруги — вони поводилися так, ніби знайомі сто років, — я полегшено зітхнула. Мішель почувався розкуто як у спілкуванні, так і в одязі, а Вів’єн вважає, що зовнішній вигляд — це дуже важливо.

Ми попрямували через хол до входу у виставкові зали. Перед нами розступалися. Я ловила на собі цікаві погляди, від яких ставало незатишно.

— Душенька? — тихо повторив Мішель мені на вухо.

— О, ну, я просто так тебе назвала, коли розповідала Вів’єн про наше знайомство, — пробурмотіла я, дивуючись, чому на мене всі витріщаються. Щось не так із одягом? Із зачіскою? Ні, Вів’єн обов’язково сказала б мені. То чому всі ці недбало вдягнені, впевнені в собі багатії так дивляться на просту журналістку, хто скоса, а хто й прямо, відверто?

— Зі мною, — кинув Мішель, минаючи охоронця в костюмі. Дівчина в чорному костюмі-двійці, яка збирала у вхідних запрошення і роздавала буклети, кивнула йому.

Перший зал виблискував білизною стін і підлоги, чорні прожилки на мармурових плитах майже непомітні. На підсвічених стінах висіли такі добре знайомі мені картини. Напроти входу кілька широких сходинок вели до другого залу. Звідси було видно, що він розділений кількома стендами, частина з них — чорні. Полотна освітлювалися галогенними лампами.

— Ух ти! — голосно вигукнула Вів’єн.

Люди навколо знову почали обертатися. Ах так, ось чому всі так витріщаються! Портрет висів ліворуч, чудово видимий від самих дверей, і кожен, хто входив, насамперед звертав увагу саме на нього… тобто на мене.

Мішель повів нас туди.

— Не піду, всі на мене дивляться, — прошипіла я, заливаючись фарбою. — Давай постоїмо осторонь.

— Ходімо! — тягнув Мішель. Я вирвала руку і швидким кроком, майже бігом, попрямувала до протилежної стіни. Портрет був написаний в експресивній манері, яскравими фарбами — навіть занадто, на мій погляд. Я була зображена у вигляді річкової німфи, що сидить на камені біля води, — абсолютно оголена. Підсвічені сонцем, розсипані по плечах довгі пасма волосся наполовину прикривали фігуру.