Розділ 1. Дівчина без макіяжу

Чому важливі дні завжди починаються так буденно? Будильник задзвенів, як завжди, о шостій. Я люблю вставати раніше, щоб поснідати з Вів’єн і потім спокійно попрацювати — зранку, як правило, голова ясна, думки приходять легше. Вів’єн, щоправда, не снідає: не встигає. Прокинувшись о п’ятій, вона півтори години витрачає на те, щоб одягнутися і накласти макіяж, після чого випиває свою каву — і тікає на роботу. Вів — моя сусідка по квартирі й найкраща подруга. Вона працює стилісткою в модному журналі й часто допомагає мені підібрати одяг та макіяж для різних заходів, адже в таких речах вона розбирається набагато краще. Чесно кажучи, Вів’єн — чудовий стиліст.

Але сьогодні не хотілося вставати, як завжди — хотілося довше повалятись в ліжку, щоб відтягнути неминуче. Увечері відкривається виставка мого хлопця, художника Мішеля Жаро. На відкритті буде ціла юрба людей, причому не просто відвідувачі, а вибрана публіка: колекціонери, відомі галеристи й арт-брокери, журналісти з головних видань Парижа, знамениті художники. Подію широко розрекламувала мадам Руайон, арт-брокерка Мішеля. Наталі — енергійна, амбітна жінка; двадцять років вона крутилася в арт-бізнесі, і ось нарешті накопичила на власний виставковий майданчик. Ми з нею мало спілкувалися: я не могла позбутися враження, що вона мене недолюблює. Проте мадам Руайон замовила мені статтю для промо-каталогу й допомогла опублікувати кілька моїх матеріалів про майбутню галерею та її художників.

І всі ці люди, які творять мистецтво Парижа, Франції і навіть Європи, — о, як жахливо я почуватимуся серед них! Доведеться вдавати з себе успішну й активну журналістку, якою я не є. Мені лише дев’ятнадцять, я тільки починаю кар’єру. Писати люблю, але тусуватися на виставках і художніх ярмарках, знайомитися з новими людьми — це просто катування для такої особи, як я. У мене ніяк не виходить справляти враження впевненого в собі професіонала. Я потроху вчуся долати сором’язливість, але це дається мені дуже важко.

— Досі спиш? — до кімнати зазирнула Вів’єн. Важко назвати мою подругу красунею, але в неї гарна фігура, а не найідеальніші риси обличчя вона компенсує вмілим макіяжем і ретельно підібраним гардеробом. І почуття стилю в неї чудове, цього не відібрати.

— Чого ти так рано? — здивувалася я, виходячи з ванної й поглядаючи на годинник, що висів між картинами. У мене була своя маленька колекція — кілька робіт Мішеля та друзів-художників.

З кухні долинав голос диктора: Вів любила дивитися новини на нашому маленькому телевізорі, поки варить каву. Я прислухалася, вловивши слова «Лувр» і «крадіжка».

«Неочікувана крадіжка: із зактитих архівів Лувру викрадено кілька картин невідомого художника, імовірно шістнадцятого-сімнадцятого століття. Експерти в один голос заявили, що картини підроблені: фарби зовсім не вицвіли, тож їм не може бути більше ста років. Однак реставратор, який працював над картинами, стверджував, що це оригінали. Він самостійно провів радіовуглецевий аналіз, і результати незаперечні: це полотна шістнадцятого століття. Інтерес викрадачів до картин тепер можна пояснити — однак залишається незрозумілим, як могли зберегтися фарби. Ви бачите, що відомі полотна до реставрації майже чорні. Але зниклі картини яскравіші за шедеври живопису навіть після реставрації — вони справді виглядають як сучасна підробка. Думки відомих колекціонерів і поціновувачів мистецтва розділилися. Картини оголошені в міжнародний розшук…»

— Зачекай, вимкну телевізор. — Вів’єн вийшла в коридор (голос диктора змовк) і одразу повернулася. — Вибач, слухай. Плани в редакції змінилися, як завжди, в останній момент. Не зможу прийти раніше, щоб тебе нафарбувати. — Подруга винувато глянула на мене. — Давай зараз прикинемо, у що тебе вдягнути, а нафарбуєшся сама, гаразд?

— Це найскладніше, — зітхнула я з неприхованим жалем. — Буду схожа на індіанця в бойовому розфарбуванні, май на увазі. І все через тебе.

Вів’єн простягнула мені бежевий конверт, надписаний акуратним дрібним почерком. Мені навіть не треба було дивитися на адресу, щоб зрозуміти, від кого це, — лише одна людина надсилала мені паперові листи.

— Учора прийшло. Дивакуватий у тебе родич, — зауважила Вів, присідаючи на край ліжка.

— Просто старомодний, — пробурмотіла я, опускаючись на стілець біля столу. Розкривши конверт, пробігла очима перші рядки.

— Образилася? Ну вибач, вибач. — Вона обійняла мене. Для цього їй не довелося вставати з ліжка: спальня маленька, і стіл стоїть майже впритул до ліжка. Уся наша квартирка така — дві спальні й крихітна кухня. Але я вважаю, що нам із житлом дуже пощастило, адже ця квартирка в мансарді розташована майже в самому центрі столиці — в Латинському кварталі, на одному з пагорбів, а за нашими вікнами розкинувся Париж!

— Та ні, я знаю, це виглядає дивно в наш час, коли всі перейшли на електронну пошту. Просто він такий… ну, знаєш, це захисна реакція, я думаю. Після того як мама… загалом, він зациклився на своїй поезії, тобто не своїй, а на тій, яку вивчає і викладає. Дев’ятнадцяте століття, усе таке. Тоді всі постійно писали одне одному, ось і він… підозрюю, він навіть не усвідомлює, що це застаріло. Для нього це нормально, бо його поети пишуть листи, а він із ними щодня спілкується. Читає вірші, біографії, статті про них…

— Зрозуміло. Дивак. Тобто я хотіла сказати — захоплений. Ну, ти зрозуміла. Тобто натхненний, от!

— Так, точно. — Я посміхнулася спробам Вів підібрати потрібне слово. — Він просто з головою поринув у ту епоху.