Розділ 14

Спогади вчорашньої витівки викликали посмішку на моєму обличчі та болі в моєму животі, бо, коли я повернулася до своєї подруги і показала все їй, то ми сміялися не одну годину. Давно не відчувала такої легкості в душі немов дитина раділа новій іграшці. Дивовижне почуття, я намагалася його залити в собі якомога довше, хоча розуміла, що розплата буде за свою витівку. Не помилилася рід Нури швиденько розправився з моєю печаткою і вузлами та кинувся на всі ноги мене маленьку шукати по всьому континенту як якусь злочинницю, но що я такого зробила? Всього лиш дала їм те, що вони так хотіли мати, хотіли союз от і отримали, тільки в іншій формі. Нічого що незручний, головне міцний і переконливий, кто хоче той і ділеться! Як гарно вийшло нічого не треба було мені вигадувати, всі все відчули на своїй шкурі, тепер треба бути обережною бо союзники незрозуміли геніальністі та неповторністі моєї ідеї. Хі-хі.Обличчя нило від постійної посмішки, яку так і не могла приховати. Мою витівку важко забути і пробачити уявляю скільки цікавих моментів проґавила, які події увійдуть в історію цього роду.

Дещо підсумувавши прийняла рішення трішки пограти в хованки та постежити за подіями, які будуть відбуватися найближчим часом. Але грати в ігри на цьому континенті з шістьом родом важко, їхні можливості дуже відрізняються від моїх. У кожного члена роду, звісно, є свій дар, але він пов'язаний з розблокуванням, зламуванням, приховуванням та зберіганням чогось чи когось, через це я й опинилася замкненою тут. Якщо навчуся ставити захист на думки й переходити легко, як вони, через простори й речі, ніби все, що оточує нас, - це просто ілюзії. Метерізовувати думки і розвіювати будь-яку загрозу. Но і це ще не все потрібно навчитися формувати свої думки так, що найскладніший лабіринт видаватиметься звичайною іграшкою. Знання здаються на перший погляд простими, як візерунки на воді, що, здається, варто просто простягнути руку, і вони будуть у тебе в долонях, але варто тільки простягнути, як вони йдуть під воду і губляться в глибинах.

Тому впевненості у своїх силах було мало, протистояти цілому роду якось складно як не крути. Вони всі хочуть знайти мене, а я спілкуватися зовсім не хочу, як не подивитися на цю ситуацію. Тому найкращий вихід знайти безпечне місце на деякий час. Подрузі легко заплутати сліди просто перемістилася до коханого на інший континент. Там інший рід нічого родичі їй не зроблять. А от я то зовсім інше питання тінь то може мене захистити проте вона не могла повною мірою задовольнити всі мої потреби бо я була людиною. Тому вирішила спершу сходити і розвідати що відбувається в тилу ворога. 
Перемістилася до самого маєтку, величної білої будівлі, що нагадувала більше велетенську мушлю із вітражами, вікнами з кольоровими шибками, вежами, сходами з перилами. Довкола зростала сила-силенна червоних дерев і кущів, пісок під ногами був блакитний, тож атмосфера була дуже незвичною. Я довго звикала до таких кольорів, бо вони різали очі, хотілося інколи їх потерти, щоб переконатися, чи справді вони бачать те, що є.
Спокійно гуляючи маєтком та не знайшла в ньому господарів, мабуть шукають мене, як добре! Вони й не здогадуються що я можу до них у гості заскочити ненароком... сто відсотків що це моя доля чи везіння, фортуна чи все разом яка тепер різниця, головне що я тут і нікуди не поспішаю! 

Вирішила, що не буду ображатися на господарів за те, що не зустріли мене, не напоїли, та спати не поклали, це все я зможу і без них. Тому швиденько пішла шукати дорогу до головної для мене кімнати кухні, бо мій живіт уже кричав сиренами на всю тінь. У мене був не великий вибір, я хоч і богиня але мудрити не хотіла через те, що тут точно шукати не будуть, а голод - не моя мами, мене не пожаліє.
Як же смачно пахло ось на кухні, аромат мене просто вів до себе, такої спокуси я ще не відчувала. Голосно зковтнувши переступила поріг, і побачила широку спину незнайомого мені чоловіка, який готував м'ясо на сковороді. Тихелько наспівуючи мелодію він, не помічаючи мене, займався своєю справою. Немов зачарована дивилася за кожним його рухом. 

Невідоме мені коло слова просто народжувались в моїй голові:
- Їсти будеш? - Почула низький його тихий голос. - Проходь тут на двох вистачить. 
Хто він? Як він мене відчув? Досі була в тіні. Тим часом незнайомець продовжив.

- Я б лишив на столі, але вважаю, що ти побоїшся їсти мою їжу, тому давай разом повечеряємо? - Він, не повертаючись до мене, накривав на стіл, у кухні було темно, тому роздивитись його добре я не могла. Незнайомець тяжко зітхнув й помахом руки частину стома перемістив у тінь так що на ньому залишилася їжа.
Що так можна робити? Ого! Здивування було таким сильним, що я не змогла приховати емоції.
 - Так я думаю так буде краще для нас. - Відповів на моє несловесне запитання він знизав плечима сівши за стіл так, що світло світило йому в спину, і почав їсти. 
Дивлячись на його уважно, мій живіт знову закричав щосили, схопилася за нього двома руками й натиснула, немов цим могла заглушити його рев. Чоловік не звертав на мене уваги хоча рука, яка тримала виделку, напружилася. Трошки засумнівавшись, вирішила, що якби була загроза, тінь би виплюнула стіл і їжу, отже, загрози нема, та й інших варіантів у мене все одно не було. Неспішно рушила до стому, сівши напроти головою розуміла, що це дуже дивно сидіти так з незнайомцем, який міг помахом руки відчиняти тінь та переносити туди щось, якщо він може це тай легко то що він може зробити зі мною? 
Наче прочитавши мої думки, просто відповів:
- Нічого. Їж. 
Потім про це поміркую, зараз краще зробити те, що він хоче. Взяла в руки виделку і подивилася на тарілку, роздивляючись, чим мене вирішили пригостити. На тарілці лежав соковитий стек із соусом, кілька ложок салату і все. Відрізавши невеликий шматочок стейка, поклала його собі до рота і скривилася, тінь зробила його схожим на папір, огидно, шукала очима куди його виплюнути.

Спостерігаючи за мною незнайомець знову махнув рукою і моя тарілка повернулася разом зі столом на кухню. Я лишилася в тіні, чоловік залишав мені вибір, поклавши прибори, встав, розвернувшись до дверей, з наміром піти, щоб залишити мене саму. Дивлячись на повну його тарілку їжі стало шкода його і її. Вирішила що немає нічого страшного, що поїмо разом. Сконцентрувавшись, вдарила його повітрям у груди, сповільнюю його:
- Не люблю їсти сама не йди - Наші погляди зустрілися від його пильного погляду опустила голову. Його погляд лякав, бо я не бачила його обличчя, воно було приховане від мене за якимось серпанком. Навіть не так, поки я дивилася в його очі, я бачила нечіткі риси обличчя, але щойно відводила погляд, як усе зникало з моєї голови.
Ось і зараз, схиливши голову, не могла пригадати нічого, тому різко піднявши очі на нього, з полегшенням видихнула: він мені не привидівся, спокійно сидів навпроти і їв свою вечерю. Покинувши тінь, вирішила взяти з нього приклад, не знаю, чому мені було затишно біля нього, загрози я не відчувала, та й слів нам не потрібно було.