Розділ 26 Місія

Проте як не страшно зізнаватися собі, але кожна мить, проведенна в "тіні" з Максом, здіймала шквал емоцій, що позбавляли мене сили волі. Виникало бажання просто відкинутися назад, щоб притиснутися спиною до його грудей. Дивакуватий коктейль відчуттів заполонив усю мою сутність, водночас поєдналися біль радості й біль утрати, створюючи ще одне відчуття - захоплення від того, що він був поруч. Щоправда, захват не тривав довго. Після того, як Макс мене покинув, залишилася тільки порожнеча, котру кортіло бодай чимось заповнити.
Ось тільки я не могла тішитися враженнями: "тінь" жадала, аби я якось розібралася з тим, що побачила. Не довго розмірковуючи, вирішила наблизитися ближче до Кіта і його нареченої, і коли оминала стіл, йдучи біля Нури і Дена, пригадала її слова про те, що вона може збагнути істини й відімкнути будь-які приховані замки, яких не бачимо.
Я спинилася біля неї, і дівчина здійняла голову, ніби мене відчула. Нура поглянула впритул та підморгнула. Здобувши схвалення, я доторкнулася до її знаку величі кінчиками пальців. Він ожив під моєю долонею, усе довкола змінювало кольори й значення. Зв'язок, що огортав Кіта, був дивним, таких ниток я ще не зустрічала: чимало різноманітних чужорідних печаток і вузлів. Зв'язок був хибний, тому моя рука наче жила своїм життям, коли дотягувалася до чужорідних вузлів й намагалася їх тягти на себе, щоб зрозуміти їхнє призначення. Не знімаючи руки від Нури, я вхопилася за зв'язки Кіта. Вони кропивою обпекли пальці, але я й не збиралася відпустити нитки.
Усе в мені кричало: "Знищ! Знищ! Не зволікай!"
Просто я не могла стояти осторонь і нічого не зробити. Потягнула щосили, і тут відгукнулися інші люди, яких нитка тримала в заручниках. Їх було так багато - увесь рід Кита і не тільки. Мені з щомиті ставало складніше утримувати нитки, бо вони жалили, кривилися, завдавали болю. Підсвідомо я розуміла, що це не Кіт і не його рід завдають пекельних мук: хтось або щось через нитки бореться зі мною, опирається втручанню. Здригнулися пальці, але я вперто продовжувала тягнути. Відчувши всі печатки, я чітко уявила в думках, як вони руйнуються, розплавляються і палають, звільняючи людей. Руки при цьому обпалило вогнем. Біль був таким сильним, що здавалося, що шкіра на долонях обвуглиться. Не могла нічого зробити. Вдруге почула голос коло свого вуха, тепле дихання, яке зігрівало:
- Я ж казав, не чіпай нічого! Ти однак усе одно зробиш по-своєму! Тримай нитки міцніше! Тільки зпробуй відпустити! - я відчула, як дві теплі руки лягають на плечі, від них йшов холод, який спускався по моїх руках до ниток зв'язку і на спину до Нури. Я, недовго думаючи, зняла руку зі спини, вхопившись пальцями за вузли та печатки. Розділивши біль на обидві руки, усвідомила, що біль тільки зріс. Холод гасив пожежу, що палала в моїх руках. Зв'язок помалу руйнувався, а коли він повністю зник, я впала на підлогу. Над головою моєю стояв Макс.
Він ніжно провів по волоссю:
- Гарна робота! Молодець.
- Дякую.
Поглянувши на нього знизу вгору, я побачила, як на ньому згорає остання печатка цього зв'язку.
- Чому ти сам її не знищив?
- Я не міг. Хоч дуже цього хотів.
- Тепер ми квити. Ти багато разів мені допомагав, гадаю, тепер я сплатила всі борги?
- Ти ніколи мені нічого не була винна. Швидше навпаки. Гаразд, час повертатися і закінчувати цей фарс.
- Ми тепер друзі? - запитавши, я простягнула руку, він мовчки допоміг мені піднятися. Трішки поміркувавши, він поглянув на мої пальці у своїй долоні. А потім зазирнув в очі й викарбував свою відповідь:
- Ми ніколи не зможемо бути друзями! Тільки не в цьому житті... Я так втомився бути хорошим. Заздалегідь перепрошую за свої вчинки!
Очі мої зненацька наповнилися сльозами. Чи то від втоми останніх днів, чи то від емоційного виснаження, чи то від жалю до себе - все поєдналося докупи. Швидко змахнувши сльози з вій, озирнулася на всі боки: Макса вже не було, він зник як дим. А чи був він узагалі, чи це моя підсвідомість розіграла гіркий жарт зі мною?
Щойно вийшовши з "тіні", моя свідомість прийняла всі дії, які відбувалися навколо. Отож я побачила, що Кіт забрав наречену з вечірки, гості вже зайняли місця за столом для гри. Я ж просто стояла поруч із Кортом. Він приніс мені нотку, відтак Лаїна велично сиділа в нього на руках. Вона послала мені кілька слів: "Гарна робота!" Ми з легкістю розуміли одне одного. Із нею я проводила весь свій вільний час, тобто час сну. Нотка стала моїм снодійним. Її муркотіння допомагало мені провалитися в глибокий сон. З нею мені не снилися кошмари. Я не думала, що буде так важко все витримати: ніч, про яку ніхто не говорив, стала для мене кошмаром, коли я втратила себе.
Я так хотіла здобути волю, що не знаю, як із нею тепер далі жити. Незнаю, що було справжнім, а що ні. Напевно, так тепер і не дізнаюся. Та й Макс дуже дивно поводився сьогодні, тому я вирішила його й далі уникати.
Останні його слова насторожували. За що він вибачався? Нічого не зрозуміло.
Проте на сьогодні мої негаразди не закінчилися. Як би мені не хотілося сховатися сьогодні від журналістів - їх не уникнути.
Місіс Ельма вела до мене цілий натовп. Те, чого я так боялася, наближалося лавиною, щоб збити мене з ніг.
Перше коло:
- Юліє, ти сьогодні дуже потішила всіх. Хочу тобі презентувати дуже любих для нас гостей, - і вказала на журналістів, - Вони хочуть узяти в тебе інтерв'ю і задати кілька питань.
Дуже глибоко вдихнувши й озирнувши всіх пильним поглядом, вимовила:
-Надзвичайно приємно познайомитися, слухаю вас.
Першим звернувся до мене чоловік середніх років.
Перше коло:
- Газета "Яскраве життя" вітає вас із чудовим дебютом. Ми прагнемо задати вам одне питання. Звідки ви черпаєте натхнення, щоб створювати таку красу? Усі моделі були дуже незвичайними.
Багатьом людям вони припали до душі.
Подивившись на Корта, я з усмішкою відповіла на це запитання:
- О, це просто. У мене є прекрасні друзі та родичі. Вони і є моє натхнення, вони - моя радість.
Наступне запитання мені поставила дівчина, яка була поруч:
- Газета "Мода і стиль" Нам про вас майже нічого не відомо, тільки чутки. Ви не могли б спростувати найнеймовірніші. Кажуть, що ви є дівчиною старійшини першого правлячого роду?
- Хто я? - сторопіла. Це якого ще мені дідуся підсувають? -Я не знаю, про що ви говорите. Взагалі-то, я сирота. Мене удочерила сім'я Кіта. Як я можу бути істинною такої важливої людини.
- Вас удочерили? А де ваші батьки? - почався град запитань.
- Вибачте, але я не знаю. У мене амнезія, - ухилилася я від відповіді, - А справжню пару я знаю, але не можу назвати її, бо вони самі скоро відкриються.
Наступне запитання вдарило під дих, змушуючи швидко згрупуватися.
- Газета "Ми знаємо" Кажуть, що ваш справжній Макс Габерті?
Корт напружився, хотів втрутитися.
Цариця: "Пси блохасті, хай би ви всі дні скиглили на місяць!"
Як вони дізналися? Я посміхалася, намагаючись, щоб жоден м'яз на обличчі не видав мого хвилювання, тільки прискорений стукіт серця не змогла заглушити. Так хотілося руку покласти й потерти, щоб уповільнити ритм.
Піднімаю очі й бачу Макса та дівчину з аеропорту - Лею. Вона знову повисає на ньому. Ця дівчина кидає на мене погляд сповнений тріумфу. Яка дурепа! Як же вона помиляється...
- Вибачте, але краще це запитати в самого Макса Габерті. А ось і він, - вказую в його бік, - Як бачите, він приїхав з іншою, тому безглуздо мені давати відповідь на це, а вам ставити такі питання. Вибачте, та я зберу конференцію, і ви зможете задати всі питання, які вас хвилюють. На мене чекають гості, - усе це я вимовила скоромовкою, бо бачила, що Макс рухається в мою сторону, але дорогою його хтось зупинив. Свята людина! Подумала про свого рятівника я. Не бажала бачити Макса і розмовляти з ним ні сьогодні, ні завтра. Скільки зможу, скільки й буду його уникати.
Послала в загальний чат: " Ходімо!"
Із модного показу ми з Кортом повернулися до мене додому. Були питання, які я хотіла обговорити з новою сім'єю і Кітом. Те, що сталося сьогодні в "тіні", з чим мені випало зіштовхнутися, можуть пояснити тільки вони.
Приїхавши додому, я побачила, що всі мені близькі люди зібралися в бібліотеці і чекали на мене. Кіт, Ден, Нура і батьки сиділи на диванах у замкнутих позах, у їхніх обличчях читався невпевненість, сумнів, сором і біль. Ніхто не дивився мені в очі, відводячи погляд в бік. Щоб зрозуміти ситуацію. Сьогодні вдруге увійшовши в "тінь", я відкрила всі їхні думки, емоції. Що більше занурювалася, дивлячись на рідних мені людей, то більше розуміла, яку нитку я зруйнувала. У щирості їхніх почуттів зараз я була впевнена. Не знаю чому, але я не могла на них гніватися. Нині, дивлячись на все без ілюзій, легше було вірити, що в цьому світі я знайшла щось справді для мене цінне, те, що зігріває моє серце навіть зараз.
Першим почав розмову тато Мед:
- Юліє, я думаю, у тебе виникли питання, на які тільки ми маємо змогу дати відповідь. Запитуй.
- Так. Я хочу, щоб ви мені розповіли правду. Хто я? І чому так сталося?
- Це давня історія. Сьогодні зняли заборону, і я можу розповісти все, що знаю. Я щасливий бути щирим із тобою.
Багато років тому мій рід уклав угоду з Хранителем світу, у той час ми думали, що отримаємо більше, ніж можемо віддати.
Угода полягала в тому, що ми запозичуємо свої тіла на час Хранителю, коли він потребує цього. Власного фізичного тіла він не мав. Творителі поставили завдання перед Хранителем - оберігати наш світ, а наша сім'я вже багато віків йому допомагає. Натомість ми отримали змогу обирати, в кого проявляться знаки, а в кого ні. Гадаю, ти розумієш, що угода була нам дуже вигідна. Потім виникла місія - раз на століття з'являється спадкоємець проклятого роду. Його ми приймаємо, допомагаємо і проводжаємо тоді, коли час прийде. Восьмий рід. Про нього мало що відомо... Чому нащадки восьмого роду приходять у цей світ загалом незрозуміло.
- Інші великі родини теж уклали такий договір?
- Ні, тільки наш.
Дивно, на Максі були теж чужорідні нитки і печатки, тільки трохи інші. Саме цього я побоювалася дізнатися. Відтепер стало зрозуміло, звідки в мене таке патологічне невезіння. Отож я сумно посміхнулася своїм думкам. Я нащадок проклятого роду... Просто місія. Проте їх збагнути теж можна. Хотілося крикнути їм, що вони брехуни!
Цариця пискнула з-під подушки: "Гей, ну ти чого! Зустрічають, проводжають... Камінням не кидають... Уже добре!"
- Скільки в мене часу?
- Десь пів року, чітких відомостей, на жаль, немає.
- Пів року? Так мало? - у мене лишилося всього три місяці. Три місяці!!! Від цієї інформації щось натягнулося усередині й тріснуло. Я поглянула на людей, які мені були надзвичайно близькими, котрих я полюбила усією душою. І збагнула, що мені жахливо боляче.
Кіт дивився на мене з гіркотою:
- Все, що я казав або чинив, не було грою! Якщо не віриш, можеш вивчити мене по клітинкам. Я на все згоден! Лише не вважай, що я тебе дурив! Ми уже тривалий час намагаємося знайти спосіб залишити тебе тут назавжди, і ми його знайдемо. Будь упевнена!
"Поранив... УБИВ... Та хто тобі дав право мене залишати або проводжати? Хіба не занадто багато ти на себе взяв? Я сама вирішу, ким мені бути і де своє життя прожити! Втім, тут годують досить добре..." - гарчала в подушку Цариця.
Циць! Не киснути! Наказала я собі. Кинула погляд на Корта.
Корт стояв осторонь тихо, не видавши жодного звуку за час нашого відвертого спілкування з "татом", але після слів Кіта його наче підмінили. Схопивши щось зі столу, він з усієї сили запустив цим у Кіта. Він був у гніві. Лють затьмарила його розум. Схопивши Кіта, він гарчав у його обличчя:
- Тільки не думай?! Божевільний ідіот! Ви всі що, глузуєте? Ой, вибачте, у вас місія?! - виплюнув він.
Обвів усіх божевільним поглядом, відкинув Кіта від себе, гидливо кривлячись. Повернувся до мене:
- Збирай речі, ми йдемо! Це більше не твоя сім'я! Сім'ї взагалі ніколи й не було! Це місія! Макс, ти все чув?!
Після його слів я просто сторопіла. Дзвінок по к-зв'язку. Корт дзвонив комусь. Його люди працювали на випередження... На випередження кого?
- Випереджаючи людей Макса. Він їде сюди. Він чув усю розмову і не дасть мені тебе забрати.
- Немає часу на розмови! Досить, уже сьогодні наговорилися. Поїхали! - схопивши мене за руку, потягнув на вулицю. Швидко запхнувши в машину, скомандував:
- Пристебнись.
Пальці не слухалися, тремтіли - наслідки стресу. Корт помітив мій стан. Простягнув руку і ніжно погладив по голові.
- Прорвемося, малятко. І тихо замурчав пісню, не припиняючи гладити моє волосся. Заспокоював, як малу дитину.
"Маленька нотка хоче покричати,
Покусати і розірвати.
Повезу я нотку у величезне ліжко,
Де моя нотка буде міцно спати.
Останні слова пісні почали доходити до свідомості. Шок. Почути, як співає Корт - це ще те випробування. Зовсім у ноти не потрапляє, там не ведмідь на вухо наступив, там стадо мамонтів пробігло. Похіхікав, потягнула нитку Корта і як тільки могла передала йому своє "спасибі". Усі почуття: ніжність, вдячність, за те, що він є, за те, що був поруч у скрутну хвилину завжди. А ще те, що я не приймаю це як належне.
- Дякую, - прошепотіла тихо.
Уся ніжність всесвіту горіла в його очах. Вони затягували, гріли, пестили, на секунду захотілося віддатися і погрітися в цій нескінченній ніжності.
"Тільки спробуй!!!" - запульсували холодні слова Макса в голові, - "Випорю і ще раз випорю! Досить. Нагулялася"
Я чітко відчула наближення розплати. Не зараз, я не витримаю...
- Дави на газ! - Корт одразу все зрозумів. Автомобіль рвонув з місця так, ніби за нами гнався сам чорт. Ми мчали вулицями настільки швидко, що обриси машин і дерев зливалися. Корт нервував, постійно був на к-зв'язку з кимось.
- Макс щось задумав і стягує людей у це місто вже кілька днів. Після нашої розмови сьогодні в будинку Кіта він активізувався і всі сили спрямував до будинку. Уже багато днів стежу за ним. Думаю, він робить те саме. Я не зміг знайти його шпигунів. Зараз у нас на хвості Макс і його люди. Буде важко відірватися, головне - виїхати з міста. Так просто я тебе йому не віддам. Мені байдуже, з якого ти роду, якщо є хоч один шанс тобі залишитися у світі Аріанда, то я його знайду! Якщо ти цього забажаєш! Все буде добре, я поруч!
Залишилося кілька кварталів, і нас зустрінуть мої люди.
Але цьому не судилося статися. Нам перегородили дорогу одразу чотири машини. Корт вдарив по гальмах, швидко ввімкнув задню передачу і поїхав назад стрімко, намагаючись виїхати з оточення. Але, не судилося. Заглушивши мотор, проричав:
- Сиди в машині, треба виграти час. Мої люди вже близько!
Я не знала, що мені робити в цій ситуації, але була впевнена в одному: Макс не заподіє мені зла.
Він повільно наближався до нашого автомобіля, піднявши руки вгору і пильно дивлячись на мене. Корт завів машину, мотор ревів... але Макс навіть не глянув на нього.