Розділ 5 В зупиненому часі

Дорогою до готелю я як завжди милувалася містом. Від його загадковості перехоплювало подих. Виявилося, що чотири сезони одночасно - це нова технологія мегаполісів. Тут створили якійсь механізми, які можуть без проблем підтримувати і переходити з однієї пори року на іншу.
Бо кожне велике місто має якусь родзинку, і вони постійно змагаються одне з одним. От у нашому світі є спортивні змагання. Як олімпіада, наприклад. Тут теж є суперництво, тільки технологічне. Найбільше люди люблять комфорт і видовища. Нехай у них немає музики, але є багато речей, яких немає в нашому світі. Наприклад, вони полюбляють ілюзії, голограми, острови, що висять у повітрі, водоспади навпаки. Це коли вода не падає вниз, а летить величезною кількістю в небо, тільки не постійно, а з інтервалом, утворюючи найбільший у світі фонтан, у якому вода набуває різних форм на три-п'ять секунд. Вода з материка піднімаються на острови, які ширяють у повітрі (острови називаються "фріски").
На островах існує якась містика: там своя погода і час біжить по-іншому, як у сповільненій відеозйомці. Але це лише відчуття, коли ти дивишся на них. Перебуваючи на поверхні острова, ти не бачиш різниці. Таке відчуття, що там свій маленький світ, який живе в цьому світі, начебто, і в одному місці, але окремо. Закони фізики тут сплять. Для жителів - це норма, а для мене просто загадка природи. Тутешнє диво.
Я щодня прагнула дізнатися якомога більше про цей світ. Було тяжко на серці, бо мене не залишала туга за рідними. Однак шляху назад не було, тож потрібно було вчитися жити тут і бути вдячною хлопчикам за те, що вони стали для мене опорою і підтримкою в чужому світі. Навіть страшно подумати, що б я робила без них. Я все життя буду їм вдячна за допомогу.
Ми приїхали в готель. У номері дядька прийняли душ і переодяглися. Мені купили надзвичайно гарну сукню і купу аксесуарів. Я одягалася так, як мені зручно - не люблю бути схожою на інших. Ось і зараз на руках були браслети, а в зачісці саморобна шпилька. Волосся залишила злегка вологим. Зробила легкий мейкап - підвела очі та нанесла блиск для губ. Тут дуже мало користуються косметикою: вона непопулярна. А я без неї - як без очей. Так звикла нею користуватися, що вже не можу.
Хлопці мали чекати у вестибюлі ресторану. Я спустилася, але їх не було. Напевно, вони кудись відійшли. Тому я підійшла до барної стійки і почала вивчати ресторан готелю. П'ятизірковий, як-не-як.
Тут було дуже гарно: висока стеля і великі вікна, які давали багато світла і відкривали чудовий вид на місто. Ще багато різних голограм, що показують новини та цікаві події. Був і акваріум на всю стіну з дуже цікавим підсвічуванням. Незвичайні рибки просто вабили підійти, що я і зробила. Замовила келих шампанського, бо хотіла, щоб голова була порожньою. Настільки втомилася сьогодні. Я зраділа, помітивши біля акваріума зручні крісла. Там можна відпочити в тиші й роздивитися все краще. Я так розслабилася, що шампанське мене сп'янило. Дивлячись на гру кольору, дістала мобільний, вдягла навушники - і світ загубив мене. Я не помітила, як опустила бар'єри і почала наспівувати пісню в голові, згадуючи найяскравіші сьогоднішні моменти. Я прокручувала їх раз за разом, поки звучала пісня, щоб не втратити спогад про них і про те почуття, яке вони мені дарували. Домінік Джокер співав на всю гучність "Такая одна" - я забула, де перебуваю, і що мені не можна співати.
У ресторані, як виявилося, є ще одна цікава функція: акваріум за одну мить перетворювався на телевізор, і робот-камера виносила на екран якусь картинку з людьми, які вечеряли або святкували щось у цьому ресторані, щоб усі могли їх привітати. А якщо його встановлювали на тілі людини з яскравими емоціями, то він міг вловити найсильніші почуття і думки.
А тут цілий концерт моїх улюблених пісень.
Одним словом, я захопилася. Заплющила очі й полетіла, розчинилася в музиці. Я проганяла їх не тільки через голову, а й через серце і душу. Шматочки кліпів і спогадів крутилися у мене перед закритими очима. Я слухала, все більше занурюючись у себе. Моє миле бурмотіння, мої почуття і думки транслювали на весь готель, тому що я не поставила блок. Мені захотілося пити, і, розплющивши очі, я зніяковіла. Не було більше рибок - на весь екран світилися мої широко розкриті очі. Спершу здивовані, потім перелякані й розгублені.
Біля мене стояв офіціант із тацею, де красувалося надзвичайно дороге шампанське. Перше коло.
- Це від вашого шанувальника, - пояснив він мені, показуючи шампанське.
Це ще більше налякало мене.
- Передайте йому спасибі, але мені треба вже йти, - зніяковіло відповіла офіціантові.
- Але що мені робити з шампанським?
Третє коло. Юля думай! Потрібно йти якомога швидше:
- У когось є сьогодні день народження в цьому залі?
- Який день? Не розумію...
- День коли людина народилася Ви знаєте такі дати?
 Офіціант замислився, потім кивнув говолою.

- Так. Є.
- Ось і подаруйте це шампанське від мене, - попросила я і поспішила до вбиральні.
Потрібно трохи заспокоїтися і знайти хлопців.
А вони щойно увійшли в ресторан і стали мене шукати. Я махнула рукою, щоб привернути увагу.
Ден підійшов першим і взяв під лікоть. Ми були в Першому колі спілкування:
- Ти сьогодні дуже вродлива.
Третє коло. Цариця: "Оцінив! Ще один бал заробив!"
Я з легкою посмішкою відповіла:
- Дякую.
- Ти давно нас чекаєш? - запитав Кіт, дивлячись по сторонах.
Мені було не по собі, хотілося скоріше десь сховатися.
- Не дуже. Давайте поїмо.
Хлопці провели мене до столика і зробили замовлення.
- А де дядько? Може, потрібно його почекати?
- Ні, він скоро сам підійде, - відповів мені Кіт.
Коли принесли замовлення, у мене піднявся настрій. Аромат був просто дивовижний. Незабаром я забула про неприємні хвилини і занурилася у світ смаку. Хлопці щось обговорювали між собою, а я мовчала, бо була зайнята прекрасною їжею.
До нас підійшов дядько Карл. Він був не один.
- Привіт, молодь. Ви вже вечеряєте? Молодці. Познайомтеся, це мій новий партнер. Можна ми до вас приєднаємося? - підключився дядько Кіта до нашого діалогу.
Хлопці знову втупилися на мене. Я повільно підняла голову, подивившись на цього чоловіка, і кивнула. Потім подумала, що треба щось сказати:
- Звичайно, дядьку Карле. Ми будемо дуже раді новій компанії.
Я перевела погляд на партнера, думаючи, що побачу ще одного дядечка, а там був гарний чоловік років тридцяти. Його зелені очі заворожували. Я кілька разів моргнула, щоб перевірити свій зір. Не здалося - справді незвичайний яскраво-зелений колір. Таких очей я ще не бачила. Він був дуже гарний. Зовнішність не гарненька, а така, грубо-вуглувата - це дуже привабливо. Риси обличчя чіткі. Очі великі, трохи розкосі, вилиці високі. Прямий ніс і сталеве підборіддя. Він нагадував хижого звіра: тигра чи леопарда. Ручним котиком його язик не повертався назвати. З ним гратися не можна! Чорні пасма волосся були ніби рваними - стрижка йому пасувала. Темно-синій костюм-двійка сидів, як влитий. Піджак із короткими рукавами, який більше нагадував жилет, охоплював широкі плечі з розвиненою мускулатурою. Чорна майка показувала розкішні груди і плоский живіт. На зріст він був десь до метр дев'яносто. Я йому була по плече.
Поки мої очі швидко його розглядали, він пильно дивився на мене. Ніби хотів дізнатися мої думки про нього. Я посміхнулася, щоб якось переключити цього чоловіка від себе. Прочитала в його голові: "Красива. Цікаво, хто з цих хлопців її". Дивно, його думки зрозуміла тільки я. Яке це було коло? Потім він перевів погляд на мої вуста і підключився до першого кола спілкування:
- Мене звати Макс Габерті. Приємно познайомитися, - він простягнув руку.
Це була моя друга помилка вечора... чи доля - я не знаю досі.
- Юлія, - сказала, простягнувши свою руку.
Макс її легенько потиснув і завмер. Він стиснув сильніше, дивлячись на наші руки, ніби не вірив чомусь. Я спробувала акуратно забрати. Чоловік насупився, але відпустив. Тут підійшов офіціант із тією злощасною пляшкою шампанського, ніби вона остання у світі.
Перше коло спілкування:
- Добрий день.  Дівчина просила передати людині, яка сьогодні народилася. За нашими даними це ви Макс Габерті. Прийміть від нас вітання, і пляшку шампанського від цієї міс. Їй сьогодні її презентував шанувальник, але міс, відмовившись, сказала подарувати імениннику. Тобто вам.
Усі подивилися на мене. Мої друзі насупилися, чекаючи пояснень. Я, знизавши плечима, кинула спогад у наш спільний чат. Кіт поперхнувся, а Ден заржав.
Перше коло спілкування:
- Кошенятко, тебе й справді не можна і на хвилину залишити, - сміявся Ден.
- Я не хотіла. Вибачте мене, хлопці, - покаялася я.
- Кіт, заспокойся, її ж ніхто не вкрав. Охолонь, - заспокоював Ден свого товариша.
Третє коло: Цариця: "Мої герої!"
Поки ми спілкувалися, за столом була тиша. Дядько і Макс спостерігали і читали наші думки з цікавістю. А я, читаючи не тільки наші діалоги, дивилася ще й за думками цих двох. Макс - дуже сильна особистість, його важко було прочитати, але можливо. Дядько був простий - він дуже відкрита людина. Я намагалася не показувати нікому, що можу залізти в голову кожного з них, і не тільки на перший рівень.
- Дякую за подарунок. Причому такий дорогий. Не передумали? - усміхнувся Макс, крутячи пляшку шампанського. - А давайте вип'ємо!
Я кивнула, друзі підтримали.
Ми наповнили келихи.
- З днем народження! - привітала я. - Як ви будете його відзначати?
Мені було цікаво, адже я жодного разу не була в цьому світі на такому святі.
- А як ви хочете, щоб я його відзначив? - здивувався Макс
Його очі постійно шукали візуальний контакт зі мною. Це мене нервувало. Я намагалася не думати про нього чи про когось іншого за цим столом.