Розділ 3/1

Я здивовано переводила погляд з одного хлопця на іншого. Вони не знають, що значить співати? Музика...що це взагалі?
Спробувала пояснити:
- Я співала. Люблю це робити, коли гарний настрій. Ще я постійно слухаю музику. А що не так?
- Просто ми цього ніколи не робили! Нам боляче розмовляти. Простіше спілкуватися подумки, - відповіли мені.
- Справді? - здивовано перепитала.
- Мовці давно не народжувалися, це залишки суспільства, яким ми всі колись були. Розмовляти - це значить приховувати помисли і обманювати. Наші прадіди винайшли спосіб новітнього безмежного спілкування і припинили обмежувати себе лиш словами. Навчилися передавати усі відтінки відчуттів і різноманітних матеріальних аспектів, оминаючи процес, через який відчуття виникає внаслідок опису окремих характеристик предмета, тобто застосування слів.
Чуючи відповідь на своє запитання головою, я ніби розуміла, про що мені пояснюють, але запитань було дуже багато. Я не до кінця могла уявити, як це працює, хоч і відчула все на собі. Це як, вони тільки подумки спілкуються? Дивно. А якщо потрібно крикнути в натовпі? Або, ну не знаю, покричати, коли хочеш випустити пару на сусідку? Бо ж доведено, що лайка допомагає зняти стрес. І вони не співають... Взагалі, чи що? Хлопці знову кивнули. Мені остогидло, що я ніби розгорнута книжка. Уся на долоні. Усі мої таємниці бачать! І родзинки, які потрібно довго роздивлятися, взагалі-то!
Вимагала рішуче:
- А чи можна зробити, щоб не кожний був у мене в голові, а?
Хлопці невизначено знизали плечима.
- Юль, чи можеш ти заспівати іще щось? - запитав Ден.
Вони напружено очікували на мою відповідь. Хоч чуття і голос у мене були, все одно стало якось незатишно. Я що, нову планету відкриваю? Так, гаразд. Потрібно щось таке, щоб хлопці прониклися. Попса - це суто жіноче. Шансон... Ну, не впевнена. Я тільки приспів знаю: "Владимирский централ, ветер северный..." А вони, все-таки, перший раз пісню слухатимуть, тож не підходить. Шкода, гітари в них немає. Згадую, що в мене десь там мобільний телефон був. Щось я туплю. Ось зараз і перевіримо, куди закинуло мою тушку.
"Сумочка, дитино, ти де?" - бормотіла я, шукаючи її по всій квартирі. Знайшлася! Ось вона, рідненька! Я з любов'ю притиснула її до серця. А потім дістала з неї мобільний телефон. Дивлюся - 55% є. Ще дня три жити буде. "Головне, що і зарядка тут є!" - подумала, коли знайшла її, копаючись у сумочці. Я геній! Ну що, будемо світ відкривати?.. Або закривати? Зв'язку та інтернету-то немає.
Ну й добре, де тут моя музика? Покажу всі жанри - все моє найулюбленіше.  А краще просто увімкну плейлист, а вони нехай вибирають, що і як їм до душі. Увімкнула музику й очікую їхньої реакції. Ден узяв у руки телефон, покрутив і віддав Кіту. Кіт, подивившись, повернув його на стіл.
- Юль, а ти можеш сама щось заспівати? Як ось він, - хлопець показав на телефон.
Мабуть, великий винахід людства на них не справив враження.
Я зніяковіла:
- Ви хочете, щоб я заспівала?
- Так! - сказали вони дружно.
- Добре.
Мене на старе потягнуло. Пісня " Дім" прямо в тему вписалася. Не знаю, як так вийшло, але, коли я співала, переді мною проносилися спогади про моє місто, про парки і сквери. Про те, як гуляла, сміялася і плакала на лавочках улюбленого двору.
"Там, де грає цілий рік
Музика молодих вітрів
Я полечу за горизонт

Там, де мені раді, і без слів
Усі розуміють мій настрій
Я прямую знову додому..."
Цю пісню дуже любить мама, стільки всього хорошого пов'язано з нею. Такі дорогі моменти, яких у мене дуже мало. Я згадала мамине тепло рук, коли ми з нею танцювали під цю пісню. У мене сльози на очі навернулися... На душі раптом стало так важко. Хочу додому! "Ти чуєш мене, Господи?!" - зверталася я подумки незрозуміло куди.
Визначила за звуком, що хтось із хлопців встав. Очі відкривати не хотілося - душа рвалася на частини. І навіщо тільки співала цю пісню? Я вся начебто розклеїлася за кілька секунд: весь страх вирвався на поверхню, хоч я і дуже сильно намагалася його приховати. Страх більше ніколи не побачити рідних і близьких людей - це лякало найбільше. Відчула, як хлопці переживають, для них мої думки й почуття були як на долоні:
- Тихо, тихо, - чую я в голові. - Вибач нас, ми не хотіли зробити тобі боляче.
Я відкрила заплакані очі. Кіт не зводив погляду з мого обличчя, подумки запитуючи: "Як тобі допомогти?" Подивилася в його сині очі й зрозуміла, що нічого не зрозуміла. Хлопці виглядали дуже засмученими.
- Хлопці, ви чого? Що не так? - злякалася я, пильніше заглянувши в очі Кіту, боячись відповіді.
Мені стало дуже ніяково і незатишно. Їхня реакція була ненормальною. Що я зробила не так? Може, мій голос такий противний? Я нервово схрестила руки на грудях, ніби закриваючись від них.
- Усе нормально. Встанеш, коли тобі стане краще, - пояснив свою поведінку Кіт.
Я не знала, що йому відповісти.
- Юль? - покликав мене вічно веселий, але зараз сумний Ден.
Він почав пояснювати і показувати, як вони сприйняли мою пісню:
- Коли ти співаєш, ми не тільки чуємо, а й спостерігаємо. Усе, що ти відчуваєш і згадуєш, ми теж відчуваємо і бачимо. Це так неймовірно. Ми все переживаємо разом. Розумієш, читання думок - це як розмова. Ми можемо щось приховати і не показати. Є кілька рівнів мислення. Перший можна назвати загальним: де ми не закриваємося і спілкуємося поверхнево; в думках, говоримо про те, чим хочемо поділитися, щоб нас зрозуміли. Наприклад, сказати, що ми хочемо їсти, пити або ведемо діалог. Іноді згадуємо і показуємо картинку. Тобто самі думки і бажання залишаються всередині. Другий - це рівень твоїх знайомих і друзів. Третій - для близьких і сім'ї, але майже завжди вони залишаються на другому рівні. Їх пускають туди дуже рідко. Четвертий - це твої мрії, фантазії, твій внутрішній світ, до якого ти нікого не пускаєш, його важко відкривати і читати. Якою б не була сильною людина, але вона не може бути відкритою так, як ти. Я можу бути відкритим тільки на двох рівнях. Сім'ю я ніколи не пробував пускати до себе в душу: нам вистачає і двох рівнів для спілкування. Третій ми використовуємо тільки в екстрених випадках. Наприклад, якщо близька людина непритомна. Ще є кодова думка. У кожній родині вона своя, і для цього потрібна спільна ДНК. Останній, тобто четвертий, неможливо побачити в іншій людині.
Слухаючи все це, я розуміла, що зі мною щось не так. Я боялася поставити запитання - скільки рівнів вони бачать у мене в голові?
Кіт, сидячи поруч, нахилився, притулився своєю головою до моєї, перед очима я побачила фразу: