Розділ 1 Щойно я заплющу очі

Доба до дива, або Як мене підставили!

Іноді здається, що всесвіт мені заборгував... Чи я йому - досі не зрозуміло. Як каже моя подруга, у попередньому житті я, найімовірніше, не тільки свою планету знищила, а всю галактику. Про мою невдачливість можна складати легенди й казки, бо мені в цьому житті чорна кішка вже не раз переходила дорогу - ліниво так, не поспішаючи, начебто показувала, що час готуватися до сюрпризів. Але мене за стільки років складно цим налякати, тож доля любила влаштовувати особисто для мене індивідуальні уроки! Вважаючи, що це справедливо. Ось і сьогодні вирішила організувати кілька, щоб життя не здавалося мені солодким.

Перший урок: Цінуй близьких своїх.

Близьких людей у мене було дуже мало. Знайомтеся: моя найліпша подруга - Світланка, з якою я товаришую з дитсадка. Вона виросла розкішною довгоногою білявкою з велетенськими блакитними очима і яскравою посмішкою. Подруга по життю крокувала легко і спокійно, на чомусь єдиному не спиняючись. Позитивна, промениста, вона нагадувала сонечко, яке гріло всіх власним теплом. Я частенько грілася в її променях теплоти. У житті його мені катастрофічно бракувало.

Дивлячись на нас, люди всміхалися. Ми з нею мали дуже кумедний вигляд, адже в мене маленький зріст - лише метр п'ятдесят вісім сантиметрів, тому я завжди була на височенних підборах, щоб не бути поруч із Світланкою схожою на дитину. Здавалося в них колись ноги переламаю, бо вдавалося на п'ятнадцятисантиметрових підборах бігати, стрибати й носитися містом, як очманіла.

Над красою Бог теж трішки пожартував: мою зовнішність люди вважали экзотичною, але мені так не здавалося. Звичайні риси обличчя. Біла шкіра, на тлі якої здавалися величезними котячі чорні очі. Картину завершували пишні губи і трохи кирпатий ніс. Струнка, хоч і невисока. Я можу пишатися лише вузенькою талією і твердою двійкою в об'ємі грудей. Як на мене звичайна нічого неймовірного.

Но не це засмучувало мене. Не знаю чому, но тривалий час я відчувала себе розбитою і загубленою - у свої-то роки. В мене була ціль: добре закінчити навчальний заклад і стати відомим дизайнером-декоратором. Але із самого початку все йшло не так, як мені кортіло. Навчання пролетіло як один день залишив за собою декілька яскравих спогадів про себе.

Розпочалося доросле життя. Тато провів зі мною бесіду. Він був чоловік справедливий і небагатослівний, виховував мене один. Мати пішла від нас десять років тому: коли мені було дванадцять років. Знайшла собі нового, молодого і гарного чоловіка. Залишивши мене на батька, вона не часто згадувала про мене. Відвідувала тільки у свята, дедалі частіше забуваючи і про них. За дванадцять років я не пам'ятаю маминої теплоти й ласки. Інколи я потайки мріяла щоб вона була не справжньою моєю матір'ю  тому що було дуже боляче від її поведінки.  Про наше сімейне життя пам’ятаю лише кілька загальних моментів. Наша сім'я ніби існувала в різних вимірах, які змінювалися "до" і "після" її втечі. Нам було важко прийняти її рішення. Тато намагався не порушувати цю тему, але було помітно, що він за нею досі сумує. Смуток часто блукав в його темних очах як мої. В свої за сорок він був досить гарним на вигляд, жінки постійно проводжали його поглядом, високий, стрункий, розвиненою мускулатурою але йому було байдуже, він їнших жінок не бачив. Здавалося що він чекає коли повернется мама. Боляче було дивитися як проходять роки.

 Сьогодні він вперше за тривалий час поговорив зі мною.

"Халява закінчилася", - ось так батько і сказав. Та не тільки я слухала ці настанови,  моє шосте відчуття, не знаю як ще охарактеризувати моє внутрішнє я, яке постійно бунтулало в мені, його або краще казати її я часто називаю про себе "Цариця", бо воно завжди було впевнене, що зможе все подолати. Інколи мені здається що зі мною говорить мій ангел-охоронец який підримує мене важкі хвилини тільки він жінка.

Якщо дослівно ми почули ось що:

- Усе, Юліє, потрібно шукати роботу й працювати, як доросла. Потрібно починати доросле життя! Годі переховуватися від світу в цій квартирі. Світ великий, тобі варто тільки перестати його боятися.

Після таких слів батько мене по голові, як малу, гладив. Як пригадаю, так одразу й сльози на очі навертаються. Теплоту його руки досі відчуваю в себе на голові.

Треба прислухатися до старого і пробувати підкорити нову вершину під назвою робота.

Взялась за підготовку .Усю ніч готувалася, писала резюме.

Згодом ходила неділю по агентствах, залишала резюме, але, чомусь, така гарна я, була їм не потрібна. Втомилася. Перша неділя пошуку роботи перетворився на пекло розчаруваннь. Так сумно стало за себе рідну, що... я зателефонувала Світлані - хай буде вона здорова і щаслива, як ніколи, я сумую з нею. Адже тільки вона могла розігнати хмари відчаю над моєю головою, бо дружба була в нас особлива. Ми не влазили у справи одне одної, але, коли потрібно було допомогти й підтримати, завжди кидали все, щоб провести разом час. Ось і зараз я знала, що Світланка не відмовить, тому вперше після розлучення батьків до неї звернулася. А подруга довго не любила міркувати, адже вважала, що перша думка найправильніша.

 Безглуздий вчинок чи все-таки доля?

- Юлько, не хвилюйся! Потрібно все добре прилити, і тоді як по маслу піде! - Дала вона мені свою вічну несерйозну пораду.

Від її легкої розмови і позитиву, який чула в голосі, на душі стало трішки тепліше. Задля пристойності зробила вигляд, що задумалася на секунди... дві й відповіла:

- Добре, куди підемо? Тільки ненадовго.

- Тоді потрібно щось гарне, щоб підняти тобі настрій, - сказала подруга, сміючись.

Вирішили зустрітися в улюбленому клубі, в котрий я вибиралася рідко. Як сказала подруга: "Відзначити потрібно нам ґрунтовно, щоб удача не тільки посміхнулася мені, а ще й подругою стала з розпивання міцних напоїв" З нею я була не згодна, але інших варіантів в мене просто не було зараз у голові.