39.1

Дрібна, холодна мжичка безперервно сіяла з неба, осідаючи вологою на волоссі та одязі. Дорога додому ще ніколи не здавалася такою довгою і виснажливою. Валіза глухо торохтіла по дорозі асфальт на яку забули покласти ще років п’ятнадцять тому. За цей час щебінь вже встиг втоптатися в землю, що полегшувало ходіння.

Чим ближче були ворота рідного двору, тим сильніше наливалися вагою ноги. Лера не знала, що там побачить. Поряд, рюкзаком на плечі, йшов Влад, вже випустивши Мотю з переноски. Кіт слухняно біг перед ними, не тікаючи вперед.

Прочинивши залізну хвіртку, Лера боязко зазирнула всередину. Нічого не побачивши, вона вже впевненіше зайшла у двір. Багато голосів лунало з будинку. Лера знов стала, не наважуючись зробити ще один крок.

Зітхнувши, Влад штовхнув двері, а потім повернувся до сестри та похитав головою.

— Нічого немає.

Рік тому вони так само збиралися на похорон. Влад сумно помітив, що це якась жахлива традиція розпочинати літо стоячи на цвинтарі. Він вже погано пам’ятав про що тоді думав. Чи боявся побачити їх у труні? Напевно, що ні, бо він бачив їх до цього у лікарні. А для неї це буде вперше.

Вітальня була заповнена родичами. Влад впізнав Таню та Христину відразу. Помітивши їх, вони відразу припинили розмову та швидко підійшли обмінятися обіймами.

— Привіт, — шморгнула носом Таня. — Мені так прикро, що ми зустрілися саме з такого приводу.

— Прийміть наші найщиріші співчуття, — сказала Христина, кинувши погляд на двері за якими була спальня. — Ваша бабуся там. Зайдіть, напевно, привітайтесь.

— А… — Лера не змогла вичавити з себе, але дівчина все зрозуміла.

— В сараї під його майстернею.

Кивнувши Владу, вона підняла валізу, щоб брудні колеса не заплямували чистий килим. На жаль її кімната так і не мала дверей, тому у неї не було жодної можливості сховатися від усіх.

— Ось тут ми тепер будемо жити, — сказала вона та несподівано схлипнула. — Дідусь зробив тобі ліжко.

Влад скинув рюкзак, поставивши його біля письмового столу.

— Воно чудове, — хрипло відповів він.

— Так… Він старався….

В горлі став клубок. Стиснувши пальці в кулак, дівчина спробувала взяти себе в руки.

— Я піду до неї. Ти зі мною?

Влад кинувши напружений погляд на людей у вітальні, кивнув.

— Чого у тебе немає дверей? — пошепки спитав він.

Лера знизала плечима.

— Якщо чесно, не знаю. Але двері є до вітальні, тому… мені майже норм.

У кімнаті бабусі повітря було просякнуте запахом корвалолу. Марія Федотівна сиділа на краю розстеленого ліжка у темній сукні з накинутою на плечі чорною хусткою. На її колінах лежав розгорнутий сімейний фотоальбом. Вона невідривно дивилася на якусь сторінку, і по її змарнілих щоках беззвучно котилися сльози.

Побачивши онуків, вона судомно втягнула повітря. Лера з Владом майже одночасно підійшли до неї, опустилися поруч і міцно обійняли її. Жінка заридала, сховавши обличчя на плечі Лери. 

— Бабусю... — Лера ледь знаходила слова крізь власні сльози. — Як же так... Він же почувався добре... 

— Лікарі сказали, що серце, — голос Марії зірвався на глухий хрип. Від цієї страшної, вимушеної брехні її тіло здригнулося ще сильніше. — Просто зупинилося...

Влад та Лера навіть не підозрювали, якого болю їй коштувало дивитися їм в очі та ховати правду. Марія Федотівна зробила глибокий вдих, намагаючись хоч трохи опанувати себе, і тремтячими пальцями погладила Влада по спині. 

— Добре, що ви приїхали, мої рідні, — вона витерла мокрі щоки краєм хустинки й трохи відсторонилася. — Мерлін був тут від самого ранку. Виявляється у нього були якісь справи на Землі. Допоміг усе владнати з паперами та організацією. Зараз йому довелося поїхати, щоб владнати ще щось, але завтра на похорон він обов'язково повернеться.

Вона обережно закрила альбом, провівши долонею по потертій шкіряній палітурці.

— Ви напевно голодні? Я приготувала обід, він на плиті. Вам треба поїсти з дороги. 

— А ти хіба не підеш з нами? — тихо спитав Влад, не випускаючи її руки. 

— Я трохи полежу. Сил зовсім немає, — Марія спробувала слабко посміхнутися, але вийшла лише гримаса відчаю. — Ідіть до Тані та Христини. Побудьте з людьми. Може, трохи пізніше я вийду до вас.

Лера з Владом перезирнулися. Сперечатися не було сенсу — бабуся справді виглядала абсолютно виснаженою. Вони мовчки кивнули й піднявшись, тихо вийшли, причинивши за собою двері.

Вийшовши у передпокій, Лера відчула, як їй бракує повітря. Їжа зараз її цікавили найменше. Погляд мимоволі ковзнув до вікна, за яким, крізь сіру мжичку, виднівся силует кам’яного сараю.

* * *

Сутінки вже давно опустилися над селищем. Більшість родичів вже лягли спати, бо завтра буде ще один важкий день. Лера ж не могла заснути. Лежачи на ліжку, вона дивилася вгору, там де лежав Влад. Час від часу вона чула як вібрує його телефон.

Тихо вставши, дівчина накинула на себе халат.

— Ти куди? — несподівано зверху прошепотім Влад. Він лежав на боці, дивлячись щось в телефоні.

— В туалет, — Лера знала, що якщо скаже справжню мету він ув’яжеться слідом.

Замість ванної кімнати вона тихо вислизнула у двір і попрямувала до темного силуету будівлі. Всередині сараю панувала звична прохолода, що не зникала навіть у найспекотніші дні. Повітря було чистим з легким запахом воску. За часів діда тут відчувалося багато запахів. Напевно хтось прибрав тут також.

Усю другу половину дня Лера наважувалася сюди зайти, але кожен раз спиняв страх. Зараз його вже майже не було. Їй хотілося з ним попрощатися наодинці та розказати наостанок все що тяжіло на душі. Вона не уявляла, як буде тепер жити без нього. Він був для неї не просто дідом, а майже батьком.