Розділ 39. Інтріліум

Перші червневі промені Златану вже нагрівали високі вікна школи, але в кабінеті зіллєваріння панувала приємна прохолода, розбавлена густою парою від казанів.

— Занотуйте пропорції, — промовив професор Чикин, витираючи крейду з рук. — І раджу вам вивчити їх напам'ять. Мій іспит буде першим у вашій сесії. І попусків я не нікому не робитиму.

По класу прокотився приглушений стогін. Лера лиш тихо хмикнула, занотовуючи слова професора. Останні кілька місяців вона провела за підготовкою до екзаменів і була впевнена, що у неї не виникне проблем. А якщо раптом будуть вона щось вирішить з цим. Не завалять же старосту факультету на сесії!

Дівчина обмінялася поглядом з Андрієм. Той також був впевнений, що складе цей екзамен. Врешті що таке сесія, коли вони переживали страшніші речі. Уля з цим не дуже погоджувалася. З наближенням сесії дівчину час від часу починало трусити та вона кидалася переглядати підручники.

Коли пролунав дзвінок з останнього уроку, вона швидко зібрала речі в сумку. Андрій на неї чекав, щоб разом піти гуляти. До початку екзаменів залишалося лише кілька днів, тому вони знали, що перевести подих зможуть нескоро.

Андрій перехопив її долоню, і їхні пальці звично переплелися. Перемовляючись про минулу практичну з зіллєваріння вони пішли стежкою туди, де шумів океан. У повітрі пахло сіллю. Вузький кам'яний пляж зустрів їх легким бризом. 

Підійшовши до валунів, Андрій відкинув сумку на каміння і притягнув Леру до себе, обіймаючи за талію. Дівчина підняла голову — її очі світилися від щастя. Хлопець м'яко торкнувся її щоки, і їхні губи зустрілися в поцілунку.

Лера заплющила очі, оповивши руками його шию та притискаючись до грудей. У цю мить не існувало нічого: були лиш вони та шум води, що накочував на берег. Вона потягнулася за новим поцілунком, коли в її сумці голосно задзвенів телефон, змушуючи їх неохоче відсторонитися.

 Андрій страждально закотив очі, не випускаючи її з обіймів.

— Проігноруй, — ледь чутно запропонував він.

Лера з посмішкою похитала головою й вивільнившись дістала з сумки мобільний. На екрані світилося ім'я Уляни.

— Це Уля, — Лера важко зітхнула. — Вона ж знає куди ми пішли. — дівчина натиснула кнопку відповіді. — Що таке…

Її слова обірвалися. З динаміка замість звичного життєрадісного голосу почулося важке, уривчасте дихання. Уляна схлипувала, відчайдушно намагаючись опанувати себе.

— Уль? Що трапилося? — посмішка миттєво зникла з обличчя Лери. Вони в останній раз бачилися лише хвилин двадцять тому.

Андрій, миттєво вловивши зміну, спохмурнів і напружився, його рука міцніше стиснула її плече.

— Леро... — голос подруги тремтів так сильно, що слова ледь можна було розібрати. Вона ніби задихалася від сліз. — Андрій зараз з тобою?

— Так, поруч. Уляно, ти мене лякаєш. Що відбувається?

На тому кінці повисла страшна, нестерпна пауза. Було чути лише, як Уляна судомно втягує повітря, збираючись із силами.

— Щойно... щойно телефонувала твоя бабуся, — нарешті вичавила вона, і її голос зірвався на плач. — Леро, мені так шкода... Дідусь Михайло… Інфаркт. Його більше немає. Він помер.

Океан продовжував мірно розбивати сині хвилі об гальку, але Лера цього більше не чула. Світ навколо раптом втратив усі звуки й кольори, ніби вона знов опинилася у Сірому світі. 

Лера зробила крок назад, спробувавши вдихнути повітря, але ледь змогла це зробити. Пальці розтиснулися, й телефон впав на холодне каміння.

* * *

Кілька годин до того. 

Харківська область. Земля

Мерлін стояв посеред розгромленої майстерні, сліпим поглядом дивлячись перед собою. Те, що він дізнався кілька годин тому перевернуло геть усе. Увесь час він приглядав за Лерою та Владом навіть не підозрюючи, що проблема може виникнути там де це вважалося неможливим.

Якби ж він дізнався про це кілька днів тому вдалося уникнути трагедії. Тим паче був на Землі й у будь-який момент міг прийти на допомогу.

Маг зробив різкий, майже злий рух рукою, і потрощений дерев’яний стілець почав зростатися. Тріски відривалися від підлоги, влітаючи назад у ніжки, глибокі подряпини на стінах затягувалися. Він методично, крок за кроком, стирав будь-які докази того, що тут відбувся бій. 

Мері сиділа на вцілілому краєчку дивана, морщачись від тупого болю в потилиці, де запеклася кров після удару. Її руки, що стискали край фартуха, безперервно тремтіли.

— Мої люди їх вже шукають. Чому ти нічого не сказала мені? — його голос зірвався. Він навіть не дивився на неї, продовжуючи реставрувати розірваний килим. — У твоєму домі місяцями паслися Мисливці за магією. Поруч із моєю племінницею. А ти не сказала мені ні слова.

— Спочатку я не була впевнена у цьому, — тихо промовила вона. —  Коли відчула небезпеку, відразу відіслала Леру.

— Ти мала викликати мене!

— Щоб ти що зробив?! — Марія раптом підняла на нього повні сліз очі. — Вони були нашими родичами! Ми знайомі не один десяток років. Ти б просто прийшов і вбив їх. 

— І правильно зробив би! — Мерлін різко обернувся, люто стрельнувши у неї поглядом. — Вони вбивці, Мері! Ти сама це знаєш. Твоїх батьків та сестру вбили такі ж як вони. Вони перестали бути ріднею коли приєдналися до Еснохара. 

Жінка закрила обличчя руками. 

— Вони тоді ще не завершили перехід. Їх можна було врятувати... Принаймні, Мишко свято у це вірив. Він вперто вважав, що зможе до них достукатися, поки вони остаточно не стали монстрами. 

— І тому ви терпіли вбивць у своєму домі? — з гіркотою кинув Мерлін. 

— А що мені залишалося?! — гірко сказала вона. — Кожен їхній приїзд був для мене тортурою. Я була змушена продовжувати грати цю виставу. Я намагалася не лізти, щоб вони не запідозрили, що ми знаємо про їхню сутність. Мишко намагався їх напоумити. Він вдавав, що знов піддався на їхнє навіювання, але ми обидва знали, що після того, як я придбала захисний артефакт це вже не діяло. Ми думали, що вони приїхали, щоб завадити Лері навчатися магії. Так це виглядало спочатку. Щоб вона не розвивала свою силу та не становила більшої загрози для Еснохара. Але як виявилося ними керувала заздрість. Коли їхні маски злетіли, розказали, як сильно ненавиділи за те, що вони цілком звичайні на відміну від нас. І що усі ці роки ми їм брехали… і якби не наказ вони б повбивали усіх ще влітку…