38.2

Лера сиділа на ліжку, підібгавши ноги. На її колінах лежала важка кришталева куля. Пальці звично пробіглися по ряду кнопок на підставці, набираючи потрібну комбінацію. Всередині скла завихрився густий туман, який за кілька секунд розсіявся, відкриваючи вид на затишну вітальню її рідного дому.

На дивані сиділи бабуся Марія та дід Мишко. Побачивши онуку, їхні обличчя осяяли теплі посмішки, але вони миттєво згасли, коли ті помітили її заплакані очі. 

— Лерочко, сонечко, що сталося? — стривожено запитала бабуся, підсуваючись ближче.

Лера хотіла сказати, що все добре, але голос зрадив її. Сльози, які вона так довго стримувала, прорвали греблю. Схлипуючи і плутаючись у словах, вона розповіла їм усе: про отруєний чай, про жахливі чутки, про те, як на неї дивилася вся школа, і як її намагалися принизити. Дід Мишко слухав мовчки, його губи перетворилися на тонку лінію. Коли вона закінчила, він м'яко, але твердо промовив: 

— Ти моя сильна дівчинка. Не дозволяй їм зламати тебе. 

— Я вже не впевнена що зможу…

— Зможеш. Ті негідниці отримали те, на що заслуговували. Справедливість завжди бере своє, чуєш?

Лера кивнула, витираючи носа рукавом. 

— До речі, — голос дідуся потеплішав, і в очах з'явилися знайомі іскорки. — Я нарешті закінчив картину. Ту саму, над якою сидів майже рік. Вийшло навіть краще, ніж я задумував. Але по кулі не покажу, кольори не ті. Чекатиму, коли приїдеш на канікули, щоб ти побачила її першою.

Слова про дім несподівано боляче вдарили під дих. 

— А можна... можна я приїду трохи раніше? — з надією запитала Лера, присуваючи кулю ближче до себе. — Я домовлюся з директоркою, відпрошуся... 

— Навіть не вигадуй, — лагідно, але безапеляційно зупинила Марія Федотівна. — Тобі треба вчитися. Залишилося якихось півтора місяці, і ти вже будеш вдома. Час пролетить непомітно. 

Лера зітхнула, розуміючи, що сперечатися марно.

— Добре. Я спробую...

Раптом по той бік зв'язку пролунав різкий, гучний шум. Бабуся здригнулася, а дід Мишко повернув голову вбік вікна та спохмурнів. 

— Хто там? — напружилася Лера. 

— Явилися, — буркнула бабуся, а потім зобразила на губах посмішку. — Усе нормально. То до нас знов завітали Генадій з Людьмилою. Нехай вже пропишуться у нас, чого там.

— Мері. Все добре. Минулий раз вони буди три місяці тому. До зустрічі, Леро. Бережи себе, — квапливо додав дідусь.

Зображення у кришталевій кулі блимнуло та зникло. Кімната занурилася в тишу. Лера обережно відклала кулю на тумбочку і витерла тильною стороною руки мокрі щоки.

Двері тихо прочинилися й в кімнату просунулася голова Улі. Не побачивши нікого, дівчина зайшла у спальню. Лера здивовано підняла брову.

— Ти чого?

— Я думала, що він досі тут сидить, — сказала вона, пройшовши до свого ліжка.

— Андрій пішов пів години тому. Я розмовляла з бабусею.

— Як вони? — спитала Уля, відкинувшись на стіну.

— Наче все добре, — Лера важко зітхнула. — Тільки здається знов приїхали Генадій з Людьмилою. Я не переживу, якщо вони й на це літо залишаться у нас.

— Може обійдеться? Вони ж колись були частими гостями. Ми все дитинство гуляли з Ірою.

— Але тепер все змінилося, Уль. Тепер ми тут. Мені було б легше, якби я могла їй розказати правду. Але бабуся заборонила. Думаєш Іра б не прийняла що ми з тобою магічки? Ми ж колись гралися в магію.

Уляна відвела погляд до вікна, стиснувши губи у тонку лінію.

— Думаю твоя бабуся знає як краще. Інакше вона вже давно розказала про це, — вона замовкла на кілька секунд. — Ти все ще збираєшся на вихідні до них?

Лера хитнула головою. 

— Я буду готуватися до екзаменів.

Уля кивнула якимось своїм думкам та нагнулася, щоб дістати з тумбочки книжку.

Деякий час Лера задумливо сиділа, прокручуючи в голові спогади. Вона так і не спитала Уляну про той кошмар зі цвинтарем. Спочатку їй було не до того, а потім стало незручно питати таке. Але це досі не відпускало її думок. 

— Уль.

— Ммм? — підняла очі від книжки Уля.

— Ти пам'ятаєш те що бачила… ну, тоді коли нас закинули у світ кошмарів? — обережно спитала вона. 

Дівчина завмерла, стиснувши пальцями краї книжки.

— Ні.

Вона знов сховала погляд за сторінками. Лера тихо зітхнула, підібгавши губи. Подруга збрехала. Подальший допит був марним. Це могло закінчитися, що Уля образиться та піде кудись. 

«Я б також хотіла забути те що бачила тоді»