36.1

Якщо довгий час звик ховати все в собі потім несподівано важко підібрати слова. Влад сидів відкинувшись на спинку крісла, обійняши коліна руками. На підлозі поруч лежав зібганий аркуш паперу — зізнання, яке мало полегшити його життя. 

Легше не стало після того, як режисер крикнув «стоп» і камера потухла. Легше не стало, коли інтерв'ю показали у вечірніх новинах.

На цей раз Влад навіть не читав коментарі в інтернеті. І навіть не тому, що боявся нової хвилі осуду. Він знав, що вона буде. Йому було байдуже, що скажуть чужі люди. І ті хто колись були рідними… Жоден з тих, хто називав його своїм другом навіть не спробував підтримати. Майже увесь липень та серпень він просидів у своїй кімнаті.  Поки що не зрадник. Але вже покинутий тими, хто був для нього вважливим.

Йому хотілося розказати свою правду, щоб нарешті змити з себе клеймо зрадника. На цьому було все. Усе що було важливе йому в Роені тепер лежить поряд у землі. Місце яке чотирнадцять років було домом, стало лиш порожніми стінами де вже не було його кімнати.

Підібгавши губи, хлопець перевів погляд на вікно де згасали вуличні ліхтарі столиці.

Одна історія закінчувалася тут, коли як інша отримала несподіваний приквел. 

Лера з Сонею із самого ранку сиділи з ногами на ліжку, та читали щоденник. Спочатку Лера не хотіла розказувати, як саме їй у руки потрапив цей блокнот, але врешті довелося зізнатися. Розібрати почерк Віолетти для Соні було справою кількох хвилин. Далі вона зайнялася перекладом. 

Віолетта не розписувала кожен день, як колись Лера, її щоденник був схожий на хужожню оповідь:

Зі сторінок щоденника Віолетти Вітторіо-Єдвідж:

​Передмісття Риму. Березень 1967 року.

Здається, це було в якомусь іншому житті. Пам’ятаю запах кави в маленькому кафе, де працювала влітку, і той нестерпний холод лікарняних стін, коли не стало моєї нонни (бабуся). Вона пішла коли мені ледь стукнуло п’ятнадцять, залишивши по собі лише пухкий конверт. У ньому були чіткі вказівки, що я маю робити та невелика сума грошей.

Спочатку я не повірили. Хто б повірив, якби йому сказали, що він вміє чаклувати?!  Але вибору не було. Окрім нонни у мене не було більше родичів. Її чоловік чітко дав знати, що не хоче терпіти у своєму домі онуку покійної дружини від першого шлюбу. Він був жахливою людиною, й у мене ніколи язик не повертався називати його ріднею.

Зібравши речі я без вагань поїхала за адресою, що була у листі. Мене з’їдала цікавість, хоча у глибині душі я боялася, що це чийсь дурний жарт…

Академія «Атлант». Жовтень 1969 року.

Нарешті не було сварливого сенйора Антоніо та його гидкого адеколону. Вперше за довгий час я відчувала себе щасливою та на своєму місці. За адресою, що написала нонна виявилася академія магії «Атлант»   який я спочатку сприйняла за звичайний закритий пансіон.

Перші кілька років я старанно вчилася, просиджуючи за книжками з ранку та до пізньої ночі. Вивчати магічні науки виявилося значно важче ніж думала на початку. До того ж не все було так гладко, бо у перший тиждень я нажила собі кількох ворогів. 

 Виявилося моя нонна була зовсім не звичайною літньою жінкою, у її жилах текла також магічна кров. Що вона успішно приховувала від сенйора Антоніо та від світу. В юності вона навчалася з теперішнім ректором академії і вони навіть крутили роман. Потім між ними щось сталося — вони посварилися, і тому ректор не дуже зрадів побачивши на своєму порозі мене.

В академії я зустріла своє перше та єдине кохання — Макса. Скільки ми пригод пройшли разом: ми шукали загублений скипетр засновника, разом з іншими намагалися врятувати академію від загрози. Саме тоді я дізналася, що монстри, за яких розказували на уроках все ще реальні. Пройшло кілька місяців, але я досі бачу у снах щупальця, що стискають тіло Макса, та чую як він задихається. 

Італія. Серпень 1970 рік

Щоб не ставалося ми виходили звідти переможцями. Тоді я думала що так буде й надалі. Ми любили книжки та любили давати назви якимось моментам нашого життя. Той що став найщасливішим називався «Весільний подарунок». Після закінчення академії ми з Максом побралися та вже дуже скоро чекали на дитину. Ми мали бути щасливі. Після усіх пригод. На зло всім ворогам. Але щастя виявилося крихким, мов кришталь. Вороги були сильнішими за мене. Вони забрали все. Вони забрали Макса… Він вбив його особисто, пронизав серце смертельним заклинанням.

Англія 1972 рік

Я втекла, сховалася від усіх. Але це була б не я, якби змирилася. Врешті те, що не схотіла мені сказати нонна, я дізналася сама у старовинних англійських архівах. Тепер багато всього ставало на свої місця. Мене тягнуло до темної магії, я любила читати про стародавні відьомські ритуали. Моєю далекою прапра бабусею була велика Моргана — донька короля, одна з найвеличніших чаклунок свого часу. І її кров текла в мені. 

По іронії долі до її падіння приклала руку та сама людина, що вбила мого чоловіка — Мерлін. З того дня я ще більше поклялася собі, що помщуся йому. За нас обох. Але він був вже самотнім у своєму безсмерті тому я спочатку не знала, що у нього хочу забрати. Життя — це було б милосердно з мого боку.

Фероманск (Аладея) Грудень 1990 рік

Як добре, що він не пам’ятає мене. Тепер я можу бути ближчою до нього. Про існування Аладеї я дізналася ще в академії, але до цього жодного разу не замислювалася над тим, щоб туди переїхати жити. 

Я витратила багато часу, щоб здобути потрібну освіту та зв’язки. Виявляється тут до жінок, що хотіли влади відносилися краще ніж на Землі. Я впевнено просувалася по кар’єрних сходах.

Червень 2011 рік

Пройшло вже десять років, як мене вибрали ерцгерцогинею, ще більше — поки я тут. І тільки зараз у мене з’явився шанс помститися. Виявляється Він сховав від усіх свою племінницю. А потім з’ясувалося, що його племінника ще при народжені вкрав король сусідньої держави. Я навіть не сміла просити такого щасливого збігу подій. Морл (чи не він, але байдуже) привів своїх нелюдей прямісінько в Резенфорд та покалічив деяких студентів. Сказали, Влад (Його племінник) був у той час під дією якогось зілля та ледь не вбив свою сестру. (Шкода, що не вбив).