Розділ 36. Щоденник

Лера повільно розплющила очі. Неприємне відчуття поколювання та стягнення зникло зі шкіри.

«Я знов померла? Це нова ілюзія?»

Дівчина розгублено кліпнула, очі швидко звикли до яскравого світла. Вона лежала у лікарняній палаті, вкрита білою ковдрою під горло. Поруч на стільці сидів Влад, схиливши голову собі на груди. Почувши, як вона заворушилася, він різко прокинувся. Лера помітила темні кола під його очима, обличчя виглядало виснаженим, ніби він довгий час погано спав.

— Ти як? — тихо запитав він, нахиляючись до неї.

Лера прислухалася до себе, але болю більше не було.

— Наче нормально. А це… — голос почав тремтіти. — Чия це ілюзія?

— Це реальність. Нас врятували, — губи хлопця розтягнулися в посмішці. — Зараз ти в лікарні в столиці.

Дівчина перевела погляд убік. На сусідньому ліжку, тихо посопуючи уві сні, лежав Єгор. Його руки від зап'ясть до плечей були щільно забинтовані.

— Що з іншими?

— Більшість у нормі. Вони вже у штабі ордену під охороною. Нас витягнули майже відразу, як ти тоді впала. Єгора ми побачили вже тут. Він не зміг подолати свій страх, тому його добряче покусали, але лікарі кажуть, що отруту вивели і з ним буде все добре.

— А що з тим кошмаром Стаса? Він подолав?

Влад хитнув головою.

— Він з нами майже не розмовляє. Сердиться, що через нас він опинився у тому місці.

— Я його розумію, — зітхнула Лера, очі почало щипати від сліз.

— А я ні! — не розділив її настрій брат. — Бо винуваті в цьому не ми, а Мордред з Віолеттою. Перший, на жаль, втік.

— А Віолетта? Вона все ще вимагає нашого арешту?

— Ерцгерцогиня сама під вартою. Її чекає суд. Все скінчилося.

Лера шоковано відкрила рот, не знайшовши так швидко слів для відповіді. Рука по звичці потягнулася до волосся, щоб запустити в нього пальці. Дівчина застигла, коли вони наштовхнулися на щось незвичне вище чола.

— Дай мені дзеркало.

Влад напружився, відводячи очі.

— Леро, тобі треба відпочивати. Не варто зараз...

— Владе. Дзеркало.

— Ні, — твердо відрізав брат. — Тобі не потрібно на це дивитися зараз.

Але їй і не треба було дивитися. Вона провела долонею по голові й відчула колючий їжачок замість звичного волосся, що ще нещодавно сягало плечей.

— Воно згоріло, так? — прошепотіла вона, не прибираючи руки.

— Майже все, — неохоче визнав Влад, накриваючи її руку своєю. — Але шкіра... шкіра відновилася ідеально. Соня зробила диво. Лікарі були вражені, у твоєї подруги величезний дар. Вона врятувала тебе, Леро.

Із губ дівчини вирвалося лише сумне зітхання. Опустивши руку, вона змусила губи ледь сіпнутися в усмішці.

«Не варто було»

Їй було соромно за важкі думки, що не хотіли полишати голови. Врешті, це було лише волосся… Навряд воно повернулося, навіть якби вона змогла ще раз ожити. А якби вона більше не прокинулася, тоді б…

«… я не хочу залишати їх»

* * *

На наступний день Леру виписали, перевізши до інших у столичний штаб ордену Мідної Сови. Кімната, у яку її поселили, була гарно оздоблена, але дівчина майже на це не звертала увагу. Вона сиділа на кріслі, підібгавши ноги, у шапці, яку натягнула майже на очі, та читала книжку. Лера відмовилася її знімати навіть у приміщенні. Дівчина позіхнула, перевернувши сторінку.

У двері коротко постукали. Піднявши очі від книжки, Лера посміхнулася кутиками губ. Зачинивши за собою двері, Мерлін пройшов у кімнату.

— Тобі вже краще?

— Ми вже маємо повертатися у школу? — очі злякано округлилися.

— Так. Скоро треба. Але не сьогодні.

— Ясно… — дівчина опустила очі, щоб він не помітив у них розпач. — Є новини про ерцгерцогиню?

— Вона під посиленою вартою у в'язниці Ордену. Її судитимуть за всією суворістю. Тобі та твоїм друзям більше нічого не загрожує, я тобі обіцяю. — він помітив, як її рука нервово поправляє край шапки. — Щодо цього... — Мерлін підійшов, м'яко торкнувшись її плеча. — Не хвилюйся. Є багато магічних засобів. Ти зможеш відновити волосся дуже швидко. Я заплачу, скільки треба. Ти знову будеш такою, як раніше.

— Дякую, дядьку, — Лера слабко посміхнулася, але в очах так і не з’явилося радості. Їй хотілося просто сховатися від усього світу. — А де мій брат? Я не бачила його з ранку.

— З журналістами.

— Де?! — дівчина навіть забула, що секунду тому мріяла про самотність.

Мерлін зам’явся, переступивши з ноги на ногу.

— Як тільки ти прийшла до тями, він відразу попросив, щоб покликали журналістів. Знаєш… літом була дуже неприємна ситуація… Йому довелося багато наговорити про свій колишній дім через ерцгерцогиню.

— І?

— Він розкаже правду. Я відмовляв його від цього, але він наполягав. Я хвилююся, як це сприймуть люди.

— Він має на це право, — твердо сказала Лера, і раптом позіхнула. — Коли він звільниться, скажеш, щоб зайшов до мене? Я спробую трохи подрімати.

— Звісно, — Мерлін посміхнувся, стиснувши її плече. — Відпочивай. Тобі треба набиратися сил.

Дядько пішов, і вона, закривши книжку, вирішила дійсно поспати. Але як тільки голова торкнулася подушки, сонливість випарувалася. Події останніх днів постійно крутилися в думках. Врешті сівши, Лера бездумно подивилася у вікно на вечірні вогні столиці. Раптом у двері хтось постукав. Дівчина здригнулась, але швидко опанувала себе.

«Тут нам нічого не загрожує»

— Увійдіть.

Двері відчинилися, і на порозі з'явився молодий маг у формі вартового Ордену. В руках він тримав прямокутний пакунок у звичайному коричневому папері.

— Прошу вибачення, леді, — він шанобливо кивнув. — Вам пакунок. Кур'єр залишив його під дверима штабу. 

— Мені? — Лера здивовано підняла брови. — Від кого?

— Анонімно. Але не хвилюйтеся, — вартовий помітив її напругу і поспішив заспокоїти. — Ми тричі просканували його на прокляття, отрути та вибухові заклинання. Він абсолютно безпечний. Там якась книга. Можливо, відправив хтось з друзів чи шанувальників.