Розділ 35. Її найгірший кошмар

Лера розгублено дивилася на брата. Він, здавалося, на мить прийшов до тями, але його погляд був скляним, спрямованим у нікуди. На її очах виступили сльози, та раптом вона почула розпачливий крик Андрія. Світ вибухнув різнобарв’ям. Ще секунду тому вона сиділа в рожевій кімнаті, а тепер стояла посеред… нічого.

Дівчина роззирнулася: тут не було ні стін, ні підлоги як такої. На клаптику твердої поверхні сидів Андрій, притискаючи до себе її мертве тіло. У горлі став клубок. Лера схопила ротом повітря, поклавши руку на груди: там, під кофтою, живе серце ніби обливалося окропом. 

— Будь ласка… — шепотів він, захлинаючись сльозами й притулившись чолом до її плеча. — Я не хочу без тебе.

Справжня Лера кинулася до нього, опускаючись поруч. Їй хотілося скоріше загасити той вогонь болю, що палав у грудях. 

— Андрію! Я тут, я жива! Це неправда! 

Він підвів на неї червоні запалі очі, але замість щастя там спалахнула недовіра. Прикусивши губу, хлопець замружився, придушуючи ридання. Руки міцніше стиснули мертве тіло. 

— Йди геть. Ти мара.

Лера судомно зітхнула, вже не намагаючись зупинити власні сльози. Дівчина обережно взяла його долоню, змушуючи проти волі подивитися на неї. Хлопець ковтнув слину, знов кусаючи губи, щоб стримати крик.  

— Я тут, — Лера поклала його долоню собі на груди. — Ти чуєш? Воно б’ється. Я жива. Я з тобою, — кажучи це, вона не відводила погляду від його карих очей. — Я тебе не залишила.

Тепло її шкіри пробилося крізь пелену горя. В очах Андрія майнуло впізнавання. Він різко видихнув, і в цю ж мить мертве тіло в його обіймах перетворилося на дим, розчиняючись у повітрі. Не гаючи ні секунди, він схопив справжню Леру, притискаючи до себе так сильно, що їй перехопило подих. 

— Це ти! Точно ти! Але як?.. 

— Я тобі потім усе поясню, — прошепотіла вона, охоплюючи долонями його обличчя. Здавлено розсміявшись, дівчина впилася шаленим, голодним поцілунком у його губи. 

Сльози продовжували скочуватися по щоках. Вони цілувалися, поки в легенях залишалося повітря, намагаючись переконатися в реальності одне одного. Андрій тремтів, сховавши обличчя в її волоссі. 

— Я кохаю тебе. Чуєш?! 

Лера кивнула, хоч він цього не міг побачити. Кутики губ розтягнулися в щасливій посмішці. Від цього очі ще більше починало щипати від сліз. 

— Я також тебе кохаю, — гладячи його по спині, прошепотіла вона. — Більше, ніж тобі здається…

Їй хотілося знов припасти до губ, забути про все, залишаючи лише його тепло та кохання. Але поки для цього був не час. 

«Ось ми повернемося додому, і ніхто не зможе змусити мене відійти від тебе навіть на метр». 

Тепер, коли його страх розвіявся і вони були разом, вона чекала, що простір навколо замерехтить і вони прокинуться у рожевій кімнаті. Але минула хвилина, потім друга — нічого не ставалося. Вони так і сиділи на клаптику у нічому.  

— Ну добре. Знайдемо вихід і так, — зітхнула вона, намагаючись не дозволити раптовій паніці зіпсувати її щастя.

Андрій піднявся на ноги, подавши їй руку. Дівчина, вчепившись у неї, встала. Тільки вона це зробила, перед ними з нізвідки з’явилися дерев’яні двері із залізною круглою ручкою. 

— О, — Андрій здивовано відкрив рот. — Може, це наш вихід? 

— Треба перевірити! — Лера намагалася виглядати впевненою, кажучи це, але холод вже витісняв радість з її легень. 

«Я не хочу знов бачити, як він плаче над моїм тілом».

Вона думала над тим, щоб сказати, що вона тоді дійсно померла на деякий час. Можливо, це його заспокоїть. А можливо, він злякається, або ще гірше — розслабиться, а наступного разу вона дійсно помре. Бо навіть безсмертних можна вбити.  

Раптом дівчина усвідомила страшну істину: Морл не був її страхом, саме тому вона так легко його здолала. Лера боялася не мати змоги допомогти. Боялася, що найрідніші страждатимуть, а вона нічого не зможе вдіяти.

Думки роїлися в голові, поглиблюючи почуття провини. Вона злякалася змій і навіть не спробувала допомогти Єгору. Вона залишила Соню, бо панічно боялася закритого простору. 

«У мене забагато страхів для цього місця», — подумала вона, сильніше стискаючи долоню Андрія. 

Він відчув цей жест і спробував підбадьорливо посміхнутися їй. Вони штовхнули двері й вийшли в довгий земляний коридор. Вдихнувши прохолодне повітря, Лера вирішила не мовчати, щоб не залишатися наодинці з думками.

— Це місце несправжнє. Воно створене штучно, щоб захистити Колодязь Семрад. Для нього надихнулися світом кошмарів… — вона хитнула головою, відганяючи болючі спогади, що вже хотіли пробратися у голову. — Я тільки зараз згадала. Нам на історії професорка Сімс розповідала, що ті, хто працюють у Залі з Колодязем, носять захисні амулети. Бо без них будь-який прояв магії запускає в хід механізм. Саме тому ми впали… 

Лера замовкла, не наважуючись сказати головне: звідси майже неможливо вибратися самостійно. Бо немає жодної людини без страхів.

Поступово земляна підлога коридору почала змінюватися. Під ногами задзвенів камінь, повітря стало вологим і затхлим. Стіни звузилися, перетворюючись на кладку підземелля. Андрій трохи пожвавішав. 

— Ми кудись вийшли! — з надією сказав він. — Може, знайдемо інших? 

Лера зупинилася. Ноги ніби приросли до підлоги. Вона впізнала це місце. Крижаний холод ковзнув по хребту, а в грудях, навпаки, стало гаряче. Дівчина часто задихала, борючись із жахом, що вже просочив кожну клітинку її тіла.  

— Ні... тільки не це, — прошепотіла вона, намагаючись відігнати спогад, але було вже пізно.

Ноги підкосилися, і дівчина впала на кам’яну підлогу, притрушену колючою соломою. На ній знов була зелена із золотом сукня, але тепер подерта й брудна. Вона знов була тією дівчинкою, що тільки відчула смак свободи і знов її втратила. Ще вранці вона боялася, що Морл відправить її додому, а зараз це стало заповітною мрією.  

— Ну що, пташко, заспівана твоя пісня, — гидко захихотів вампір. — Король вирішив твою долю.