34.1

«Зараз це не важливо, — подумала вона. — Головне — повернутися додому».

Лера спробувала засунути черв'ячок сумнівів подалі. Пообіцявши собі, що поговорить з подругою, коли та прокинеться, дівчина вирішила спробувати розбудити інших. Підповзла до Соні, стиснувши її передпліччя. Дівчина несподівано скрикнула та впала на підлогу, виставивши вперед руки, ніби від чогось захищалася або щось тримала.

— Це все не справжнє! Ти маєш боротися.

— Стеля… Вона опускається, — прошепотіли губи Соні.

Лера застигла, а потім перевела погляд на Єгора, що сидів поруч. На його тілі були чіткі сліди від укусів.

«Можливо, я помиляюся, і те все-таки справжнє? Якщо вони помруть там, то і…»

Відкинувши панічну думку, Лера заплющила очі, сильніше стиснувши руку Соні.

«Пусти мене!»

Бар’єр не піддався.

— Це загадка! — дівчина уві сні раптом розсміялася. — Я можу розгадати її. Тільки так мало часу… Стеля…

— Добре. Молодець. Ти все правильно робиш, — зашепотіла їй Лера.

— Краще б ви мене тоді вбили. Помилилися в розрахунках. Щоб я помер так само, як мої друзі, — тихо, але чітко промовив Влад.

Не відпускаючи руку подруги, Лера повернула голову до брата. Між бровами виникли зморшки. Влад замовк на кілька секунд, а потім раптом закричав:

— Це ви мали боротися за них, не вона!!! Вона не знала, що треба робити! Не знала, що у нас мало часу! Коли вона прийшла, нас було вже пізно рятувати!!!

Лера здригнулася, ніби її стиснули крижаними лещатами: з ким він говорить?

— Вона досі картає себе за їхню смерть, коли винні лише ви! Ви та ваша сестра! Леліла, — по щоках хлопця потекли сльози.

Лера від шоку забула, що треба дихати.

«Леліла?! Так ти про неї тоді казав?»

Це складалося у пазл, але все одно чогось не вистачало. Влад наче до цього розповідав, що старшої принцеси у столиці тоді не було. Як вона могла нашкодити його друзям?

Лера швидко пересіла до брата, намагаючись повторити те, що вийшло з Улею, але й тут на неї чекала невдача.

— Ну як тобі? — пролунав несподіваний чоловічий голос. Лера крутнула головою — у кімнаті нікого не було, але голос продовжував лунати. — Така сильна, а не можеш допомогти тим, кого любиш.

Лера зірвалась на ноги, стиснувши руки у кулаки.

— Я знайду тебе, Мордреде! І ти побачиш, що я можу!

Кімнату наповнив розкотистий сміх, а потім все знов затихло. Дівчина ще деякий час стояла, роздратовано стискаючи та розтискаючи кулаки, а потім повернулася до друзів. Загалом він мав рацію… Вона майже нічим допомогти їм не могла.

— Але це не означає, що я щось не придумаю! — крикнула у стелю.

Раптом Герман, що до цього тихо сидів, вскочив на ноги та рвонув до стіни. Очі хлопця все ще були міцно заплющені, але губи розтягувала щаслива посмішка. Лера завмерла, слідкуючи за ним. Не добігши до стіни, Герман розгублено озирнувся.

— Влад? Це ти? — промовив хлопець.

* * *

Влад

Земля стрімко полетіла вниз, і Влад разом з нею — це було останнє, що він пам’ятав перед тим, як опинитися тут.

«Де я? Скільки я тут?..»

Хлопець сидів, обхопивши коліна руками. Це місце нагадувало яму метрів п’ять заввишки та два завширшки. Її стіни були викладені грубим каменем по колу.

Спочатку він по них намагався залізти, але вже через метр камінь ставав настільки гладким, що ні за що було зачепитися пальцями.

Тиша здавалася густою, давлячи на вуха. Хлопець сидів, розкачуючись взад-вперед. До невдалої спроби залізти він намагався кликати на допомогу. Але його ніхто не чув.

— Владе…

Голос пролунав тихо, ніби шелест сухого листя. Влад різко підняв голову та відсахнувся, втискаючись спиною в холодну стіну ями. Поруч з ним сиділа білява дівчина з синіми із сапфіровим відливом очима. А трохи далі, спираючись на стіну, стояв Алекс. Вони виглядали так само, як у день своєї смерті.

— Я знаю, що тобі страшно, — Джина простягнула руку і торкнулася його пальців. Її дотик був крижаним, але хлопець не зміг відірвати руку. — Ми прийшли за тобою.

Влад заціпенів, просто дивлячись на неї. Серце билося десь під ключицями. До цього він бачив її тільки у видінні минулого. Ті кілька хвилин у печері, коли він уперше поцілував її губи. Коли несміливо зізнався собі, що кохає.

— Джино?.. — голос зірвався на хрип. — Але ви...

— Ми прийшли по тебе, — вона сумно посміхнулася, гладячи його по руці. — Мені самотньо без тебе. Ходімо з нами, любий. Там спокійно. Там не боляче.

— Ні... — Влад захитав головою, сльози запекли в очах. — Я не можу. Моя сестра…

— Сестра? — обличчя Джини миттєво змінилося. Ніжність зникла, поступившись місцем потворній масці люті. Вона сильніше стиснула його руку, впиваючись нігтями в шкіру. — Та, яка обіцяла врятувати, а зробила тільки гірше?

— Ти знаєш, що це через тебе! — розлючено промовив Алекс, роблячи крок до нього. — Ти дозволив їй вивести нас з печери! Якби ти її не послухав, ми були б живі.

— Ні! Я не хотів! — закричав Влад, закриваючи вуха руками, але їхні голоси лунали прямо в його голові.

— Хотів! — крижані долоні знов вхопилися в його руки, намагаючись відвести їх від голови. Дівчина наблизила своє обличчя, не розриваючи зорового контакту. — Але ми можемо знов бути разом. Ходімо з нами! Тобі тут більше нічого робити.

Влад задихався, невзмозі зробити нормальний вдих. Повітря стало важким, як свинець. Вони мали рацію. Це він винен. Він живий, а вони гниють у землі. Його сестра… Він бачив, як вона впала перед тим, як вони усі полетіли через таємний люк.

«Вона померла… Я вбив її через те, що я…» — губи хлопця затряслися.

Йому нема чого тут залишатися.

— Добре... — прошепотів він, опускаючи руки. — Я піду...

Раптом простір розрізав яскравий золотий спалах.

— ГЕТЬ!

Джина та Алекс зникли, розчинившись у повітрі без жодного звуку. Відразу стало трохи тепліше. Влад розгублено кліпнув. Перед ним напівпрозорий сидів Морл. Молоде обличчя чоловіка виглядало втомленим, губи стиснуті у тонку лінію. Деякий час він просто дивився на хлопця.