Розділ 34. Подивися в очі своїм страхам

Уявіть, що ви померли. Не дуже радісний початок для розділу. Чи не так? А якщо це з вами трапляється вже не вперше, то взагалі якось сумно.

Лера лежала на холодній кам’яній плиті одягнута в зелену з золотом сукню. Очі були широко відкриті та дивилися вгору на склепіння печери. Вона думала. Це місце не хотілося згадувати. А особливо бути тут.

Останнє, що вона пам'ятала як ламається її шия, а потім різке світло б'є в очі й вона вже тут. Якщо до цього у неї були якісь сумніви, тепер вона знала точно — вона безсмертна. 

«У твоїх друзів не настільки міцна шия, як у тебе. Тобі слід ще подумати» — спалахнули в голові слова Мордреда.

— Клятий зрадник, — прошипіла вона, та міцно стисла губи. — Я тебе знайду та закину в той портал. 

— Мене? — нервово захихотів чоловічий голос. — За що ж ти мене так не любиш?

Очі дівчини розширилися. Рвучко сівши, вона звісила ноги з кам’яного підвищення на якому лежала.

— Ти не справжній.

— Чому? — Морл зробив крок до неї.

— Бо ти помер.

— Ні. Я живий. Невже ти думаєш, що так легко від мене позбавилася? Я все ще хочу забрати тебе у свій замок. 

Лера зіскочила на підлогу та стала, склавши руки на грудях. Щось всередині відізвалося тупим болем. Десь у глибині душі, їй хотілося, щоб це було правдою. Десь глибоко-глибоко хотілося, щоб їхні долі склалися інакше. Бо вона вже давно не відчувала до нього неприязні. Вона зникла, разом з дурним підлітковим коханням коли він поцілував її.

Можливо він дійсно мав рацію і вона не та за кого себе приймає. А можливо змучений самотнім життям король помилився.

«Ну яка з мене Володарка Часу? Невже, якби я мала таку силу я б не змінила своє минуле? Не повернула батьків? Не стерла з пам’яті той тиждень у твоєму палаці, який закінчився ножем у моє серце… Але я це не можу» 

Лера тихо зітхнула, не відводячи очей від чоловіка, який прикидався її невдалим коханням. Це був не він. Це була ілюзія. Омана.

«Зараз перевіримо чи не правда те що розказувала професорка історії» — подумала, свердлячи поглядом чоловіка.

— Ти хочеш сказати, що вижив після того, як я проткнула тебе мечем? — кажучи це вона навіть бровою не повела.

— Я ж безсмертний, моя люба Володарко Часу. Як і ти, — його губи розтяглися в глузливій посмішці. Чоловік зробив крок уперед, бажаючи скоротити відстань. — Ми з тобою добре поладнаємо. Якщо ти будеш слухняною…

Раптом у його руці блиснуло лезо кинджалу. 

«Відповідь не вірна!»  

— Я не боюся тебе! Пішов геть! — гаркнула вона, скинувши руки.

Повітря загуло, а потім світ несподівано перевернувся. Дівчина охнула вдарившись коліньми у щось тверде. Долоні обпекло болем. Вона лежала посеред круглої зали зануреної у тьмяне рожеве світло. Коло неї нерухомо сиділи її друзі та брат.

Стиснувши губи, Лера змусила повернути голову, щоб подивитися у його бік. Його очі були заплющені, але очні яблука швидко рухалися під повіками. Груди опалило болем.

«Я не злюся на нього. Навіть якщо це правда» — брехала вона погано.

Повітря тут було спертим, неприємним на запах. Прикривши рот і ніс долонею, Лера встала на ноги та зробила перший крок. Ноги ніби налилися свинцем.

«Не біда, мені взагалі тільки що зламали шию, — дівчина стримала нервовий сміх, змусивши себе далі переступати ногами. — Але не будемо гаяти часу на прийняття та сумніви, пока ця тварюка десь поруч» 

Піднявши голову, Лера подивилася на стелю, сподіваючись побачити хоч якийсь механізм, щоб вибратися звідси.

Позаду почувся шурхіт і тихий стогін. Лера рвучко повернулася, готуючись до зустрічі з новим супротивником, але це був лише Єгор. Хлопець все ще сидів, але його тіло дрібно тремтіло. Він іноді смикав головою то вправо, то вліво, скоріш за все когось шукаючи поглядом.

Лера швидко підійшла до нього, присівши на підлогу поряд.

— Єгоре! Прокинься! — вона схопила його за гарячі, вологі від поту руки, намагаючись достукатися до свідомості. Але хлопець продовжив когось нервово шукати у своїй голові. — Це не справжнє! Це ілюзія, чуєш? Це лише страшний сон! Це місце називається Лабіринт Кошмарів! Його створили, щоб захистити Колодязь Семрад. Ти ж читав це? Нам розказували з історії.

Єгор не відповів, але раптом на його передпліччі, прямо під її пальцями, шкіра почала темніти. Два багряні проколи виросли на очах. Очі Лери округлилися від жаху, вона зрозуміла що це — зміїні укуси!

«Невже Єгор боїться змій? Трясця!» 

Її власне серце заходилося у шаленому стукоті. Вхопивши ротом повітря, дівчина відсахнулася від хлопця.

— Єгоре, вір мені, там нікого немає! — закричала вона, намагаючись повернути голосу впевненість. Єгор перестав метатися, його тіло завмерло, руки безсило опустилися.

Лера не втримавшись вилаялася. Він знов занурився в глибокий транс і тепер її слова ніби билися об кам’яну стіну. Вона залишила його, відчуваючи себе зрадницею, та переповзла до Улі. Подруга була блідою, як полотно, сухі губи ледь ворушилися.

— Улю... я тут, — Лера сіла поряд і міцно стиснула її крижані долоні.

— Я... я хотіла... — прошепотіла Уляна, не розплющуючи очей. Вона раптом зайшлася кашлем, випльовуючи грудки землі. — Мене змусили... Я дала клятву! Я не могла сказати!

Лера відчула, як усередині все похололо. Клятва? Про що вона? Не вагаючись ні секунди, дівчина закрила очі, побажавши розділити з подругою її кошмар. Бар’єр піддався дуже легко, ніби вона пройшла не через стіну чужої свідомості, а перед нею відкрили двері.

 Лера опинилася посеред кладовища, над яким нависали сірі дощові хмари. Повітря пахло сирою землею, каменем та залізом. Уляна стояла, заламуючи руки, хапаючи ротом повітря. З широко відкритих очей дівчини текли сльози. Перед нею стояла невисока жіноча фігура у чорній траурній сукні, що ледь сягала коліна. Її обличчя приховувала вуаль, яка не ворушилася навіть від вітру. 

— Уля!!!