Розділ 33. Колодязь Семрад

Пробудження було важким. Влад не знав скільки часу був без свідомості, але здавалося не довго. Голова розколювалася від болю, у роті утворилася пустеля. Розплющивши очі, хлопець побачив біля себе обличчя сестри.

— Ти прокинувся… — її голос тремтів.

Влад спробував швидко сісти, але голову пронизав новий спалах болю. Разом з цим прийшов страх: невже вони там де сказав Майкл?

— Де ми?

— Точно не знаємо, але точно не в школі.

— Скільки я був без свідомості?

— Не знаю, — зітхнула вона, допомагаючи брату спертись на неї. — Тут важко зрозуміти час. Можливо хвилин десять. У мене не вдалося привести тебе до тями. Я дуже злякалась…

«Десять?! — Влад від шоку забув навіть за головний біль. — Цього часу вистачило б, щоб Майкл повідомив Віолетті про них!»

Він по звичці називав його не справжнім ім’ям. А можливо, що так зберігалася хоч дещиця контролю. Бо з Майклом він хоч якось впорається, а ось з Мордредом…

Хлопець швидко опустив очі, щоб сестра нічого не прочитала в них. Він поки не розумів: добре чи погано, що вони ще не знають де знаходяться.

Притримуючись за сестру, Влад звівся на ноги. Всі інші стояли біля стіни про щось перешіптуючись.

— Якщо це знов твоїх рук справа… — шипів Андрій, свердлячи поглядом Соню. Дівчина стояла склавши руки, ображено підібгавши губи.

— Я тут ні при чому. Й ми вже з’ясували, що тоді я була під чарами. От як ти на першому курсі. Тому годі звинувачувати мене.

— А може ти знов під чарами!

— А може це ти?! Хоча навряд, бо ти був зайнятий, бо лизався зі своєю дівчиною.

Влад нахмурився, а Лера закрила обличчя долонею, щоб не бачити та не чути цього фарсу. 

— Годі. Ми досі не зрозуміли де знаходимося і який це час, — встрягла в розмову Уля, котрій набридло слухати перепалку друзів.

— Ми в теперішньому, — хрипло сказав Влад. Хвиля страху підійшла до горла. Він злякався, що зараз вони дізнаються, що це він зробив — переніс їх. — Перед тим, як ми тут опинилися я чув голос. Ми у Заргансі.

Залишивши свої суперечки всі повернулися до нього.  У коридорі запала тиша.

— У сенсі?.. — розгублено відкрила рот Уля. — Як? Для чого?

Влад знизав плечима. Треба було їм все розповісти, але він знов злякався, ніби якщо він скаже станеться щось погане.

— Нам треба швидко вибиратися, поки той хто нас сюди закинув, не повернувся.

Вони й без того втратили багато часу. Майкл міг вже попередити Віолетту і тепер вона вже прямувати сюди зі своїми гвардійцями.

«Якщо їх тут схоплять, то не помилують. Вона доведе, що це він їх сюди переніс,  — хлопця охопив крижаний жах. — Треба вивести та не дати зайти до зали з порталом»  

— Чому ви стоїте? Ходімо! — коли ніхто не рушив з місця, роздратовано кинув Влад.

— Але після того випадку рік тому на школу нанесли новий захисний контур. Директорка сама про це казала мені. Як нас забрали зі школи?

Влад пирхнув.

— Напевно вони погано старалися. Бо ми тут. Ходімо. Якщо нас впіймають буде погано.

— Але ми ж нічого не зробили, — вигукнув Стас. — Якщо хтось з’явиться ми скажемо, що нас сюди перенесли силою.

«Ідіот»

— Ходімо, — втомлено сказав Влад, взявши сестру за руку.

Коридор у якому вони знаходилися був викладений грубим темним камінням. Від нього віяло холодом, наче він знаходився глибоко під землею. 

«Можливо так і є. Зрозуміти б де знаходиться той Колодязь Семрад».

Якщо той, хто будував ці коридори хотів заплутати, то він не впорався зі своїм завданням. Бо тут була лише одна розвилка та кілька доволі звичайних дверей. Той коридор у якому вони прокинулися вивів їх до такого ж, тільки трохи вужчого. У його кінці виднілися масивні двостулкові двері.

Андрій завмер, а потім полегшено перевів подих.

— Відчуваєте? Вітер.

Влад, що до цього плентався біля сестри, масуючи пальцями скроню, спробував також щось відчути, але крім легкої вібрації повітря, нічого не чув. Вони рушили вперед до дверей. І справді, чим ближче вони були, тим сильніше відчувався протяг. За ними мав бути вихід. Або ж…

 — Стійте! — крикнув Влад, кидаючись напереріз і затуляючи собою двері. Хлопець розкинув руки, судомно дихаючи.

То був не звичайний вітер і те, як вібрувало повітря тільки доводило це. За дверима було щось дуже могутнє. 

«А якщо там Семрад? Якщо як тільки ми зайдемо туди, він затягне нас у минуле? Як ми повернемося? А якщо на нас там вже чекають» — гарячково думав він. 

— Ніхто туди не зайде, — голос Влада зірвався, серце калатало десь у горлі.

— Чому? — перепитала Лера, зупинившись за крок від нього. — Що з тобою, Владе?

Воно бачила, як в одну мить побіліло обличчя брата. Влад судомно ковтнув слину. 

— Бо там Колодязь Семрад. Це я випадково вас сюди переніс. Нам треба забиратися геть.

На мить запала тиша, а потім пролунав смішок від Уляни.

— Ти що, головою вдарився під час падіння? — дівчина не повірила жодному слову. — Колодязь Семрад знаходиться глибоко під Заргансом. Хтось відчуває тут холод? Я ні, — вона перевела погляд на інших, отримавши підтвердження своїх слів. — Якби ми були під землею, то відчули б це. 

— Але тут холодно… — хлопець глитнув, не розуміючи, чого його ніхто не слухає. Як таке могло бути? Невже ніхто не відчуває цього холоду. — Лера?

Сестра підібгала губи, похитавши головою, в очах була тривога.

— Усе добре. Ми знайдемо вихід. Завжди знаходили, — дівчина м’яко посміхнулася переплела пальці з братовими.  

Стас та Єгор дивно косилися у його бік. Вони єдині, хто до цього не встрягали в жодні пригоди. Дівчата та Андрій були налаштовані скептично — бо те що казав Влад не налазило ні на жоден глобус. Герман був згоден з ними, хоча після того, що він сказав, почав відчувати ніби щось холодне рухається по його хребту.

Важко зітхнувши, Андрій зробив кілька швидких кроків уперед, впираючись долонями в дерев’яні стулки.