Розділ 31. Перстень з драконом

Кабінет ерцгерцогині освітлювала лише лампа над письмовим столом. Сама Віолетта сиділа за столом, рівно тримаючи спину. Пересічна людина ніколи б не помітила, що жінка нервує. Її очі час від часу косилися до вікна де стояла неочікувана гостя в чорній вуалі.

— Я втомилася чекати, — різко кинула ерцгерцогиня, звівши брови. — Скільки тобі ще треба часу, щоб перенести їх у столицю?

Чоловік у кріслі навпроти навіть не сіпнувся. Він сидів відкинувшись на спинку, крутячи у руці ремінь чорного довгого пальто. Чорні очі, ліниво піднялися на Віолету.

— Всьому свій час, Ваша Величність. Поспіх привертає увагу. А увага, це останнє, що нам потрібно.

— Дивись, якщо зрадиш мене, я з під землі тебе дістану.

Чоловік коротко розсміявся, закотивши очі, але майже відразу його погляд став серйозним.

— Ви ж знаєте, що я вірний вам. Хоч і не з власної волі. Діти довіряють мені.

Віолетта зітхнула.

— Не забувай про це, — в її голосі з’явилася сталь. — Можеш бути вільним.

Чоловік рвучко піднявся на ноги, зробивши легкий кивок головою, він пішов у бік дверей. Як тільки він відвернувся його обличчя скривила гримаса роздратування. Вийшовши у коридор резиденції, чоловік зупинився, прихилившись до стіни плечем. Через кілька хвилин двері ледь стукнули та з’явилася Леліла. Він знав чому вона ніколи не знімає непрозору вуаль, і це викликало суперечливі почуття. 

Зупинившись навпроти нього, жінка ледь посміхнулася.

— Ти знаєш, що тобі треба зробити, — зронила вона. — Усе має пройти так, як я тобі сказала.

Чоловік кивнув. Його обличчя залишалося непроникним, але всередині піднімалася хвиля огиди. Леліла, задоволена його реакцією, пройшла повз, залишивши за собою шлейф холоду. Щойно вона зникла за рогом, маска байдужості злетіла з його обличчя. Він дістав телефон. Пальці швидко набрали текст, відправляючи анонімне повідомлення на знайомий номер:

«Раджу ламати чари, а не битися в кам'яну стіну. Там двоє шарів захисту навхрест».

Він натиснув «Надіслати», сховав телефон у кишеню і, поправивши комір, рушив до виходу, швидко розчиняючись у тіні коридорів.

* * *

Перший день весни лиш трохи радував теплом. Влад сидів на зрубі трухлявого дерева в глибині лісу, подалі від людських очей. Вчорашнє несподіване смс з невідомого номера позбавило його сну. Він довго думав, що воно могло значити, врешті перебравши десятки варіантів, вирішив спробувати застосувати це до кільця у формі дракона. На його подив там дійсно виявився подвійний захист.

 Ламати його в гуртожитку Влад не наважився, тому дочекавшись наступного дня, пішов у ліс за школою. Сюди рідко хто заходив. Кілька місяців тому тут Лера вчила його левітації. Безуспішно.

Перстень в руці здавався крижаним. Стискаючи його в руках, хлопець нервово водив очними яблуками під закритими повіками. Його трусило ніби на вулиці була люта зима. До цього він дійсно намагався пробивати бар’єр силою, як таран. Захист був настільки майстерно накладений, що його було майже не помітно за загальним магічним фоном. Коли Влад його зняв, спогади предмета ринули йому в голову. Світ закрутився калейдоскопом. 

Він стояв посеред невеликої напівтемної кімнати з кам’яними стінами, від яких віяло холодом. На грубому кам’яному столі лежав роздягнутий по пояс чоловік. Ноги та руки тримали залізні кайданки. 

Влад кліпнув кілька разів, звикаючи до слабкого освітлення. Він не вірив своїм очам, бо на столі непритомним лежав Майкл — їх шкільний сторож. Сумніву не було, хоч обличчя чоловіка у спогаді виглядало блідим з гострими рисами.

Поруч стояли дві жінки. В одній Влад без проблем впізнав Віолетту, а ось інша… Інша здалась йому знайомою, але він не міг згадати де її бачив.

— Ти впевнена, що це стримає його? — голос Віолетти тремтів, в очах плескотів страх. 

— Цей перстень — не просто прикраса, — буркнула друга жінка. Влад широко відкрив очі, розуміючи що це принцеса Леліла. Знявши з пальця перстень у формі дракона, вона простягла його Віолетті. — Не загуби. Це єдине, що стримує його. Впораєшся?

Віолетта пирхнула.

— Ображаєш, — сухо відповіла вона.

Леліла скривила губи в посмішці, торкнувшись пальцями холодної руки чоловіка, і та ледь сіпнулася.

— Ти не уявляєш наскільки могутній цей чоловік. Коли він тут опинився два роки тому мені довелося повозитися, щоб скувати його сили. 

— Чому ж не уявляю?! Легенди про нього відомі навіть на моїй батьківщині. Він найвідоміший зрадник за всю історію Британії. А можливо й цілого світу.

Влад невидимий дивився на них невзмозі відірвати очей. Здається він розумів про кого йшла мова. Тільки одна людина підходила під цей опис. Нещодавно для народознавства він читав трактат про найвідоміших чарівників та чаклунів Британії.

«Мордред»

Але як? І найголовніше: чому він тут? На жаль Леліла на дала на це чітку відповідь.

— І він зможе вбити для мене тих Вольфрам? — запитала Віолетта, беручи перстень.

— Для чого вбивати? — криво посміхнулась Леліла. — Треба лише змусити їх зробити непоправне. А що у нас карають смертною карою?

Віолетта на мить замислилася.

— Якщо хтось з них зруйнує Колодязь Семрад. Після цього зникне міжпланетний коридор і всі хто перебував там загинуть.

— Вірно. І хто як не він може зробити так, щоб вони наважилися на цей крок.

— А якщо вони не зможуть його зламати?

— Вистачить лише того, що їх там впіймають. Мерлін вже не зможе їм допомогти.

Видіння обірвалося різким болем у скронях. Влад розплющив очі, жадібно хапаючи ротом повітря. Його трусило. Це була пастка. Від самого початку. Віолетта навіть після того, що він сказав на камеру не збиралася залишати його у спокої.

Руки стиснулися в кулаки. Його захлиснула лють. Але він не знав на кого сердився більше: на Віолетту, мотивацій якої не розумів. Лелілу? Через яку він опинився в цій халепі. Чи на себе?