Розділ 30. На волосині

Зима поступово відступала залишаючи після себе острівці бруду та крижану кашу під ногами. Кутаючись у куртку, Влад зупинився перед низькою вежею із сірого каменю. Коли буяла зелень її було майже не видно. Холодний вітер куйовдив хлопцеві волосся, кидаючи пасма в обличчя.

Усі місяці, що він жив поруч його думки час від часу поверталися до цього місця. Тут усе розпочалося кілька років тому. І тепер йому хотілося нарешті поставити крапку. Годі з нього брехні.

Хлопець різко озирнувся, перевіряючи чи не з’явився за ним «хвіст». Погляд ні за кого не зачепився, але все одно залишалося відчуття, що за них хтось спостерігає. Штовхнувши важкі дерев’яні двері, Влад ступив крок назустріч темряві.

Всередині було пахло пилом та ще чимось.  Десь недалеко ховалися кам’яні східці, що спіраллю йшли вниз. Влад розкрив долоню, і над нею миттєво спалахнула сфера білого світла. Тут було набагато холодніше ніж на поверхні. Окрім цього хлопець відчував страх, що ковзав по хребту. Це місце зберігало небезпеку. Особливо для нього.

Сходи вивели його у довгий коридор. Хлопець йшов повільно, прислухаючись до кожного звуку. Нарешті коридор повернув і світло вихопило з темряви високі двері колишньої тронної зали. Тепер ця кімната виглядала ще більш моторошно: усюди висіли гірлянди павутиння, міцні донедавна колони вкривали глибокі тріщини.

Раптом він почув якийсь дивний шурхіт. Хлопець застиг, викидаючи руку зі світлом у темний кут.

— Хто тут? — його голос пішов луною по залі.

Зі стелі, куди впало світло, з писком зірвалася зграя кажанів, проносячись над його головою. Влад інстинктивно пригнувся, і тільки потім полегшено видихнув. Серце шалено калатало.

«Лише кажани»  

Хлопець рушив далі до місця де на підвищені стояв напівзруйнований трон. Дивно, що від нього взагалі, щось залишилося. Морл ненавидів це місце, це передалося Владу.

Підійшовши впритул, хлопець простягнув руку, торкнувшись пальцями шорсткої поверхні трону. Зібравшись з думками, Влад сів на дерев’яне крісло, поклавши руки на підлокітники та заплющив очі. Його сила, що до цього дрімала, миттєво активізувалася, відкриваючи пам’ять цього місця. Свідомість хлопця ривком висмикнуло з реальності та кинуло в минуле.

Деякий час Влад сидів на троні нерухомою наче статуя, лише під закритими повіками швидко рухалися очні яблука. Через пів години він нарешті розплющив очі, та відкинувшись на напівзнищену спинку, стиснув губи у тонку лінію. Йому не подобалося, що він побачив у тому минулому. Але це багато чого пояснювало. У погляді хлопця з’явилася холодна рішучість. Те, що мучило його довгі місяці вирішувалося легше ніж він думав.

— Не такий вже я слабкий, сестричко, — хмикнув він і його губи зігнулися в злій усмішці.

Йому не хотілося залишатися тут ні на мить.  Піднявшись, він швидко пішов навіть не озираючись на трон. Вийшовши на поверхню, Влад вдихнув на повні груди холодне повітря. Те місце гнітило його, змушуючи й без магії постійно поринати в минуле.

Ноги самі понесли його у бік міського цвинтаря. Там, біля могили друзів, завжди було тихо. А це саме те, що зараз було йому треба. Зупинившись біля знайомого надгробка, хлопець опустив погляд на викарбувані імена. Сум накотив хвилею, притупляючи пильність.

«Ви навіть не уявляєте, який я ідіот, — зітхнув він. — Але я все виправлю, Джино, Алексе. Я помщуся тій, через кого ви лежите тут»

Раптом позаду нього гучно тріснула гілка, а в наступну мить в очах хлопця потемніло. Тонкий шнурок увіп'явся в шию, перекриваючи дихання. Влад захрипів, інстинктивно хапаючись руками за зашморг. Його різко смикнули назад. Нападник виявився сильним. У голові все перемішалося. Хлопець спробував згадати хоч одне заклинання, але все тонуло у білому серпанку. 

Раптом свідомість кинула йому одне єдине заклинання «морталіо» — смерть. Вже не задумуючись над моральною стороною рішення, Влад, швидко почав концентрувати магію. Нападник зрозумів це, і в наступну мить його вдарило у спину чужим заклинанням. Біль прошив тіло, руки впали вздовж тіла. Шнурок врізався в горло сильніше. Очі почала закривати темрява.

«Це кінець», — майнула панічна думка.

Раптом тишу цвинтаря розірвав спокійний, владний голос, що промовив не сказане Владом заклинання.  Хватка на шиї миттєво зникла. Тіло нападника обм'якло, наче з нього вийняли кістки, і він мертвий звалився на землю.

Влад упав на коліна, хапаючись руками за горло, і зайшовся важким кашлем. З очей текли сльози. Коли він трохи віддихався, то підвів погляд і закляк. Не від страху — від здивування, бо над ним стояв Майкл Лонел — шкільний сторож. Чоловік похмурим поглядом дивився на хлопця. Не чекаючи слів вдячності, той протягнув Владові руку.

— Я ж попереджав тебе не гуляти далеко від школи.

Влад, все ще тримаючись за шию, прийняв допомогу і підвівся. Ноги тремтіли.

— Я... я прийшов на могилу друзів, — прохрипів він. — А що ви тут робите?

Майкл хилитнув головою у бік нічим непримітної могили неподалік.

— Відвідував рідню.

Влад перевів погляд на тіло нападника, що лежало у неприродній позі. Його обличчя було закрите чорним шарфом, залишаючи лише очі. Хлопець підійшов та тремтячою рукою стягнув шарф з обличчя вбивці. Незнайомець мав смагляву шкіру і гострі риси обличчя — явно виходець з півдня.

Влад випростався. Тільки зараз повністю прийшло усвідомлення, що його ледь не вбили. Ось так по дурному. Після всього, що він пережив. Після всіх уроків, до нього змогли зайти зі спини та накинути на шию шнурок.

— Що робити з тілом? Викликати поліцію? — запитав він, розгублено дивлячись на сторожа.

Майкл підійшов до трупа, діловито, наче робив це щодня, відтягнув його до дерева.

— В жодному разі. Тобі не варто привертати до себе увагу. Я сам розберуся.

Чоловік провів магічним артефактом над тілом, і те наче розчинилося у повітрі. Влад округлив очі. Це була магія високого рівня, зовсім не те, чого чекаєш від звичайного сторожа.