Розділ 29. Примарне минуле

Якщо раптом є можливість бачити минуле, то гріх цим не скористатися. Хоча б для того, щоб не робити старих помилок. Влад вже не хотів блукати своїми спогадами. Тепер він намагався зламати захист персня. Той ніяк не хотів піддаватися. Це тільки розпалювало у ньому цікавість. Бо якщо хтось наклав захист, він чогось боявся. Тільки Влад був не певен, що захист саме від нього. Бо його сила ніде раніше не зустрічалася. Можливо вона була унікальною, як і родова магія. Скоріш за все Віолетта боялася чогось іншого.

Година концентрації знов закінчувалася головним болем. Влад сидів на своєму ліжку в будинку дядька, в тер скроні пальцями. Неприємно було визнавати програш.

Зітхнувши, хлопець впав на подушку, та несподівано провалився у темряву. Здригнувшись, він широко розплющив очі. Він знаходився у минулому.

У декількох метрах від нього у замковому саду стояли Морл та його молодша версія. У повітрі пахло квітами.

— Думаю це наше останнє заняття з лівітації. У тебе вже добре виходить. — сказав Морл, поклавши долоню йому на плече. — Спробуй ще раз піднятися на ту ж саму висоту та пройти над тими деревами. 

Молодша версія кивнула, а Влад затамував подих. Він пам'ятав чим закінчився той урок. 

Весняне повітря було насичене ароматами свіжої трави та молодого листя. 

Влад впевнено стояв у повітрі, піднявшись над деревами звичним рухом, тримаючи рівновагу. Це мало бути їхнє останнє заняття, і він не хотів закінчувати його, просто зависнувши у небі.  

На землі, склавши руки за спиною, за ним спостерігав Морл. Король не поспішав щось казати, даючи хлопцеві змогу робити все самостійно. Влад вже неодноразово ходив повітрям – отже, зможе й тепер.  

Він зробив перший крок, відчуваючи під ногами невидиму опору. Другий. Третій. Але цього разу щось пішло не так. В один момент підошви ніби провалилися крізь те, що мало його тримати. Світ різко нахилився, і Влад зрозумів — він падає.  

Вітер свистів у вухах, подих перехопило. Він не встиг навіть зреагувати, коли сильні руки вхопили його у повітрі. Побачивши, що хлопець падає, чоловік рвонув за ним. Але швидкість була надто великою — король не встиг загальмувати, і вони разом врізалися у землю.  

Влад глухо вдарився об груди Морла, який намагався прикрити його собою. Впала важка тиша.

— Морл? — серце гупало в ребра, як скажене.  

Король не ворушився. Його голова неприродно відкинулася назад, темне волосся розсипалося по траві.  

— Ні, ні, ні… — Влад ледь не захлинався власним страхом. Його руки тремтіли, коли він торкнувся плеча вчителя. — Ваша Величносте, прошу…  

Раптом повіки Морла здригнулися, і він важко розплющив очі.  

— Не кричи так. — хрипко пробурмотів він.  

Влад стиснув зуби, опустивши голову. Його груди здавив клубок провини.  

— Це я винен… Я…  

Морл насилу піднявся, торкнувшись потилиці, але потім махнув рукою.  

— Владиславе, усе добре. — його голос залишався рівним, хоч у ньому відчувалася втома та роздратування. — Таке буває. 

Але Влад вже майже не слухав. Одна невдача перекреслила усі успіхи. Можливо якби покалічився тільки він усе було б інакше. Тих секунд, що Влад просидів біля непритомного вчителя вистачило, щоб ноги намертво приросли до землі.

Старший Влад стиснув та розтиснув кулаки, спробувавши повернути собі впевненість. На очі знов наверталися сльози. Ці події сталися незадовго до того фатального завдання у підземелі Леліли. 

Тоді Влад сам визвався, намагаючись повернути прихильність короля. Йому здавалося, що після того падіння король у ньому розчарувався. Йому треба лише знерухомити хлопця який несе їм камені з амулету. 

Стиснувши кулаки Влад не помітив, що перемістився у той вечір. 

Недалеко від низької вежі замку Леліли, стояла його сестра та її друзі. Молодша версія Влада чекала їх, сховавшись у кущах. Усе було занадто просто. Його супротивники швидко попадали на траву, далі прийшла Леліла та забрала їх. 

Якби його та Джину з Алексом тоді відпустили, він би не дізнався про сестру. Скоріш за все вона була б мертва, а він так і жив своїм життям. А може й ні…

Влад зітхнув, виринаючи зі спогадів. Несподівана важкість на ногах його злякала, але хлопець швидко зрозумів, що це Лерин кіт. Мотя розлігся на його ногах та вже спав.

Судомно втягнувши повітря, хлопець не зміг втримати сльози, вони потекли по щоках.

Цей спогад був не приємним… Але не це його засмучувало, бо навіть зараз після всього він все ще сумує за своїм вчителем. Влад насварив себе за ці думки. Той його використав, а після без докорів сумління дозволив отруїти. 

Стиснувши у долоні медальйон, що висів на шиї, хлопець ще раз вилаявся. Напевно це також вчителю не сподобалося б. Байдуже…

Медальйон у його руці ледь помітно нагрівся. 

— Ви мене вчили не здаватися невдачам. — медальйон уп’явся в долоню. — Але я схибив. — хлопець говорив у простір перед собою. — І знов через мою помилку постраждають інші. Краще б ви мене тоді краще труїли. Щоб і для мене усе закінчилося. Щоб більше не вмирали ті кого я люблю. Я не можу жити нормальним життям. 

Хлопця починало трусити. Раптом медальйон у його долоні став наче розпечена вуглина, а обличчя навпаки торкнувся холод. Влад здригнувся, шкірою відчуваючи присутність чогось. Хтось покликав його на ім'я. Чи йому через стільки годин концентрації це почулося.

Мотя прокинувся та втупився величезними синіми очима у простір перед собою. Влад погладив його по хутру, прошепотівши заспокійливі слова. Мабуть коту, щось страшне наснилося.

Кіт замуркотів та знов згорнувся на його ногах. Разом з цим усі дивні відчуття зникли.

Витерши тильною стороною долоні сльози, хлопець вирішив ще трохи попрацювати над перснем. Але й на цей раз особливого успіху не було. Влад бачив лиш незв’язні картинки: будівля з телепортом, якийсь коридор, ворота Вольфрама.

Врешті хлопець вирішив закінчити на сьогодні натомість сходити на кухню, щось пошукати у холодильнику.