Розділ 22. Роздмухане полум’я

Влад із захопленням дивився шоу вогняних чарівників, які випускали вогонь із самих долонь. Магів — стихійників він до цього ще не бачив. Хоч міг робити набагато більше, як родовий маг, але вміння цих викликало щирий захват. Влад залюбки повчився у них контролювати свій вогонь. 

Усі місця у великому наметі були зайняті глядачами. Стіни тремтіли від оплесків і криків захвату, коли маги знову підіймали руки, і полум'я, схоже на потоки рідкого золота, летіло вгору, завихрюючись у неймовірні візерунки. Вогонь був живий, як дихання дракона, то звивався мов змій, то розсипався у тисячі маленьких іскор, які, здавалося, можна було торкнутися рукою. Але жодна іскра не падала на глядачів, кожна була під контролем майстрів.

Чарівники рухались у такт музиці, і вогонь танцював разом із ними. Він обвивав їхні тіла, не обпікаючи, не завдаючи болю. Один з артистів підкинув високо над головою вогняну кулю, і та раптово розсипалася в повітрі на феєрверк, що освітив намет тисячами мерехтливих вогнів. Глядачі завмерли на мить, потім вибухнули новою хвилею оплесків.

Один з магів зробив крок вперед, і в його руках спалахнув вогняний меч. Він почав виконувати фехтувальні рухи.

Маги змінювали один одного, випускаючи з рук цілі казкові історії, що оживали на очах у присутніх. Вогненний птах змахнув крилами, його пір'я палало, і він піднявся високо вгору, розчиняючись у нічному небі. У наметі не було частини даху там де стояли артисти.

Влад не міг відірвати погляду від цього дійства. Він відчував кожен рух, кожен порух магії як щось рідне і знайоме. Його власне серце шалено калатало у клітці грудей. Хоч він і був здатний на багато більше, це видовище нагадувало йому про величезну силу, яку можна використовувати не лише для боротьби, але й для створення краси.

В один момент маг повернувся до натовпу і змахнув руками, посилаючи вогонь уперед. Полум'я перетворилося на сотні маленьких метеликів, які закружляли над головами глядачів. Це було справжнє диво. Влад захоплено заплескав долонями, почувши поряд повний щастя вигук сестри. Лера та Герман майже все шоу разом з ним відбивали собі долоні. 

Коли воно через годину закінчилося хлопець відчував піднесений настрій. Йому й самому захотілося потренуватися у вогняній магії. У «Резенфорді» якраз була кімната захищена чарами. Там він не боячись щось спалити міг спробувати повторити деякі прийоми. Влад знав, що на це потрібен час та сили, але зараз, здавалося, сил було достатньо. Всередині нього наче палало своє полум’я.

Разом з Германом та Лерою він пішов слідом за потоком глядачів із намету. Натовп гомонів, обговорюючи шоу.

— Хтось хоче пити? Там було доволі спекотно! — розпашілий від щастя та спеки Герман раптом засміявся. — Я хотів потрапити на їх шоу вже давно! Це найвідоміші маги - стихійники на материку! Дивно, що їх ще не завербував до себе орден Мідної сови! Спитайте у дядька, він же магістр! Мені цікаво!

Лера кивнула. Їй самій раптом стало цікаво, чому настільки могутні чарівники не перебували у впливовому та знаменитому ордені. Про те що їх там немає вони прочитали з біографій, що була у відкритому доступі в інтернеті. 

Хоч шоу закінчилося, але багато людей, ще не поспішали розходитися. Вони розділилися на невеликі групки й так само обговорювали те що бачили. 

У повітрі відчувалася приємна прохолода. Піднявши обличчя до неба, Влад на декілька секунд прикрив очі. Здається останній раз йому було так добре у день коли приїхала сестра.

— Це він! — раптом почулося не далеко.

— Та навряд. Він би сюди не прийшов!

— Дивись хто поряд з ним! То ж племінниця Мерліна. Точно він! 

Влад нашорошив вуха.

— Як у нього совісті вистачило після всього виходити на вулицю?! Те що суд визнав його не винним не означає, що ми йому повірили! Мерзота! Стоїть усміхається! Прикидається своїм. Чужинець…

З грудей Влада ніби вибили усе повітря. Він стояв з відкритим ротом та як риба намагався ковтнути повітря. Груди боляче здавило. Стиснувши кулаки, хлопець наказав собі не реагувати.

— Ерцгерцогиня здається на його боці! Як вона посміла без нашого дозволу закопати у землю роенську наволоч! Це наша земля! Краще б собакам згодували. Хоча ні! Шкода собак, бо потруються!

Влад відчув, як на очах виступили сльози. Судомно ковтнувши ротом повітря він повільно повернувся до групки хлопців, що стояли в декількох метрах від них. На вигляд їм було не більше двадцяти. Схиливши голову вбік, Влад криво посміхнувся.

«Усе. Зараз ви будете гнити у своїй рідній землі!» — стиснувши та розтиснувши кулаки, хлопець пішов до них. Очі заволокло пеленою. 

Десь на підсвідомості він відчув, як Лера спробувала схопити його за руку. Роздратовано повівши плечем він продовжив шлях. Лера, яка почула лиш останню частину цього діалогу у жаху дивилася на брата. Його очі вмить із блакитних стали темно синіми, як глибоке море. Вона спробувала підійти, але наткнулася на магічний щит. 

— Повтори, що ти сказав! — гаркнув він.

Двоє хлопців перезирнулися, і на мить у їх очах майнув страх. Побачивши, що приятель кудись розлючений побіг, Герман швидко повернувся до Лери. Він не встиг далеко відійти.

— Що сталося? 

— Вони тільки що сказали, що краще б Джину та Алекса викинули собакам ніж поховали тут у місті. — Лера була блідою та розгубленою.

Герман вилаявся і в його очах дівчина побачила ту ж саму злість. Не чекаючи більше ні секунди він пішли до Влада. Щит чогось його одразу пропустив.

— Що почув! — нарешті відмер той, що запропонував віддати тіла собакам. — Провалюй у свій Роен!

Влад стиснув та розтиснув кулаки. Між пальцями промайнули яскраві іскри. 

— Їх звали Джина та Алекс, і вони, на відміну від вас, й мухи не образили! — Влад важко дихав. Йому не хотілося більше стримуватися. Нехай хоч усе місто палає. — Я покажу вам як таке казати про моїх друзів! Ровере… 

Саме вчасно підійшли Лера та Герман. Влад на них навіть уваги не звернув.