Розділ 19. Кайдани минулого

Сто вісімнадцять днів. Сто вісімнадцять клятих днів. 

Усередині все горіло пекельним вогнем. Знов нова позначка у календарі. Нова хвиля болі, яка змушувала ноги йти знайомим маршрутом. 

П'ятдесят. Рівно п'ятдесят разів він стояв біля могили за цей час. А потім опускався колінами на холодний мармур.

«Тут лежать Джина та Алекс» казав вигравіюваний надпис.

Лиш ця могила та декілька фотографій з телефону Германа... Це все, що залишилося у нього від доволі щасливого дитинства. 

Влад сидів на своєму ліжку, тримаючи у руках пасмо світлого, наче перла, волосся. Він радів, що ніхто не захотів ділити з ним кімнату, тому міг не ховатися. Хоча йому було байдуже, як це виглядало збоку. 

Ще місяць тому йому здавалося, що усе це наснилося. Хвилювання через довгоочікувану зустріч із сестрою, втома. Через це він тоді втратив свідомість.

Але чим більше він про це думав, тим менше здавалося звичайним сном. А вчора він нарешті зміг відшукати у міській бібліотеці довідник: «Магічні здібності. Том 56: провидці».

Там були люди, які могли заглядати у майбутнє різним способом. Уляна Бондарева виявилася серед них особливою. 

І хоча того, що він шукав не знайшов, його зацікавили вправи для входження у потрібний стан. 

Якби ж тільки сестра знала, що увесь цей час коїлося у нього на душі. Він тоді збрехав, коли просив залишити його у палаті, щоб він попрощався з друзями. Це не мало сенсу. Він це зробив для того, щоб зрізати пасмо з голови Джини. Як і прощання на цвинтарі... Як і безчисленні прогулянки туди. Усе не мало сенсу. Мертвим байдуже.

«Дідько. Як же це виглядає збоку?»

Влад сумно посміхнувся. Не вистачило, щоб подумали, що він якийсь маніяк.

Але тепер його дія набувала сенсу. Тепер він може знов бачити Джину живою. І начхати, що це будуть лише спогади.

До вух донісся хрускіт сухої деревини та стриманий сміх. Його сміх! Влад здригнувся, він вже не сидів на ліжку у своїй спальні. Це була печера. А біля вогнища сидів він та Джина з Алексом.

Дивно було ось так дивитися на себе збоку. 

Тіні танцювали на стінах невеликої печери. Дівчина сиділа поклавши голову на плече Влада. Вони про щось тихо перемовлялися.

— Я вам не заважаю? — розсміявся Алекс, дивлячись на друзів. — Може мені вийти?

Влад біля вогнища закотив очі, а Джина засміялася.

— Та ні. Сиди. Ти нам ніскільки не заважаєш. — весело кинув Влад, притискаючи дівчину ближче.

Влад стояв, дивлячись на самого себе. Цей спогад, напевно, був один з найщасливіших. Він, нарешті, відкрив Джині почуття. 

Джина стукнула його долонею по коліну, відсуваючись. Це було щось типу «Що ти верзеш?» 

— Хлопці. Навіть не починайте. — дівчина обняла їх одночасно, і вони залилися сміхом. 

Влад пам'ятав ці обійми. Усміхнувшись, хлопець зробив крок уперед, не боючись що його помітять. Після цього моменту вона знов повернула свою увагу до нього. 

«Я виглядаю тут як дурник» — подумав Влад стежачи за своєю меншою версією. 

Влад завжди любив увагу жіночої статі. Він умів робити компліменти. Але ніколи не закохувався та не підпускав до себе близько. Джина робила його незграбним. Лиш один погляд у сині глибокі очі й він вже не міг скласти слова докупи. 

Алекс закотив очі, вставши з місця. Виходити з печери було небезпечно, тому він просто відійшов до стіни, ніби щось захотів роздивитися. 

Влад з минулого кинув нервовий погляд на друга. Він зрозумів, що той відійшов, щоб не заважати їм. Долоні вкрилися потом, а в очах розлилася паніка. Джина розгублено прикусила кінчик губи. Й вона помітно нервувалась. 

— Ну швидше ти цілуй! — буркнув старший Влад, кинувши погляд на вхід у печеру. Він пам'ятав, що було далі.

Його менша версія ніби почула його. Аж раптом Влад здригнувся почувши біля входу у печеру голос. Долоні самі собою стиснулися у кулаки.

Мить, і все що він бачив до цього, відмоталося на десять хвилин назад. 

— Я вам не заважаю? — розсміявся Алекс, дивлячись на друзів. — Може мені вийти?

Влад закотив очі, обіймаючи подругу одною рукою. Джина лиш засміялася.

— Та ні. Сиди. Ти нам ніскільки не заважаєш. — весело кинув темноволосий хлопець.

Поцілунок з Джиною був коротким, несміливим. Влад червонів, звертаючи це на близькість вогню. 

Влад це робив знову і знову, зупиняючи спогад, як біля печери чувся голос. Він не знав, чого злився на сестру. Бо врешті вона його врятувала. Можливо, що після того він втратив друзів... І хоч вона не була у тому винною, він не міг це забути.

— Влад. Влад?! — аж раптом голос прозвучав десь в іншому місці. 

Здригнувшись, Влад виринув зі спогаду, опинившись знов у кімнаті. На порозі стояла Лера, занепокоєно дивлячись на нього.

— У тебе все добре? Ти пропустив вечерю. Тебе не було в гуртожитку.