Розділ 16. Спільний біль

Наступного дня, після уроків Влад з Германом, на своє нещастя, мали зробити прибирання в оранжереї. Увесь день до цього вони вдавали, що не бачать один одного. Але коли хтось з них опинявся поруч, інший починав шкіритися.

Лера була права, коли не вірила, що молодший брат сам з усім впорається. Влад не був налаштований на перемир’я. Хоч у чомусь їх думки з Германом були схожі. 

Кинувши рюкзак на стілець, Влад оглянув оранжерею в пошуках недруга. Той пішов з уроку раніше і мав вже бути тут. Оранжерея знаходилася поряд з класом, але студентам не дозволялося заходити туди без дозволу. Влад розумів чому. Деякі рослини були небезпечні, бо могли залишити опіки. 

— Добрий день. — почувши кроки, що наближаються, Влад повернув голову, ледь опустивши підборіддя. — Що треба робити?

— Сьогодні студенти шостого курсу працювали в оранжереї, залишили багато землі на підлозі. Вам треба замести, та пересадити декілька рослин.

Жінка відчинила двері оранжереї. Побачивши безлад Влад від шоку відкрив рот.

— А що ж вони тут робили?

— Експериментували з добривами. Рослини мали швидше рости. Але більшість не впоралася. Добриво, що вони зробили, змусило рослини вирости набагато швидше. А так, як ті були хижими, їм це не дуже сподобалося.

Не відводячи погляду від безладу, Влад ковтнув слину. 

— Пробачте. А вони, що самі рецепт вигадали? — недовірливо глянув на неї хлопець.

— Ні. — весело посміхнулась жінка. — Трохи почекаємо твого однокурсника. — у цей час Герман з’явився на порозі класу. — Можете починати. Сподіваюся за годину впораєтеся! І… — Корнелія Фуолк обвела їх поглядом залишеним милосердя. — Без магії. Бо рослини все ще знервовані.

Видавши їм мітли та ганчірки, жінка пішла за свій стіл.

Побачивши кількість роботи Герман вилаявся. 

* * *

— Козел. — заскрипівши зубами, Влад стиснув кулаки. 

Це була найдовша година у його житі. Увесь цей час хлопці не спілкувалися. Але у оранжереї від того напруга не спадала. 

Краще б ті рослини ожили… 

Користуючись тим, що Герман пішов у їдальню просити залишки від вечері, Влад тихо підійшов до дверей його кімнати. Хлопцю не хотілося, щоб його хтось побачив.

Бажання зробити якусь підлість тільки збільшилася після відбування покарання. Влад ще не знав, що зробить. Скоріш за все це буде щось банальне.

Відчинивши магією двері, хлопець прослизнув усередину. Кімната була заповнена помаранчевим світлом від заходу. Пробігши поглядом, Влад раптом побачив на ліжку телефон. У голові відразу спалахнули десятки варіантів помсти. 

Схопивши телефон, хлопець на диво легко зміг його розблокувати. Він не знав, що справді хоче зробити. Може Герман тримає на телефоні якісь компрометуючі його фото. Влад почав швидко гортати галерею. Але окрім звичайних фотографій там нічого не було. Закривши папку, Влад швидко натиснув на іншу, з підписом «особисте». 

Там було не так багато фотографій. Одна з них привернула його увагу. Приблизивши телефон до очей, хлопець розгублено кліпнув. Серце боляче вдарило об груди. Передивившись інші фотографії, Влад відчув, як у горлі стає клубок. На тих фотографіях був він з Джиною та Алексом у Роені. Тільки Влад не пам’ятав цього дня. Хлопець навіть спробував напружити мозок, щоб згадати, що це було за свято, але потім зрозумів, що цього немає в його пам’яті. 

Ноги стали важкими. Поглиблений у думки, Влад опустився на ліжко. Він не міг відірвати погляд від фотографії. У голові стало порожньо. На одній з фотографій була тільки Джина, вона усміхалась, махаючи комусь з натовпу рукою. 

Раптом відчинилися двері й на порозі з’явився розлючений власник кімнати.

— Якого біса? — побачивши свій телефон у руках Влада, хлопець зробив декілька різких кроків.

— Що це? — витягнувши руку з телефоном, Влад показав фотографію.

Побачивши знімки, Герман зупинився. Очі злякано забігали. Не отримавши відповіді Влад повторив запитання. 

Пирхнувши, Герман вихопив з його руки телефон, та кинув на тумбочку. 

— Тебе не вчили, що чіпати чужі речі не можна? Чи ти думаєш, що й тут тобі все дозволено?!

— Хто зробив ті знімки?

Герман прикусив губу, але зрештою відповів.

— Я.

— І? Для чого?

— Випадково. А тобі що з того?

— Ти облив могилу моїх друзів брудом!

— Я не хотів.

Влад голосно пирхнув.

— Я хочу знати, що ти робив в Роені. Який, до речі, ненавидиш! І чому я та мої друзі на цих фото?

Герман закотив очі, та впав на вільне ліжко навпроти. На цей раз відповідь довелося чекати довше. 

— Раніше він не викликав у мене ненависть. Минулої весни я був у Голдені. Їздив до приятеля в гості. У той день якраз проходило свято. Ви були почесними гостями. Добре пам’ятаю твоє кам’яне обличчя. Дивився на всіх, як на гівно.

— Я не пам’ятаю нічого починаючи з листопаду… Мене труїли через те, що я допоміг сестрі та її друзям. 

— А інші? 

— Вони про це не знали. Я поводив себе майже, як завжди. Тільки більше хотів займатися магією. Як вони казали: маніакально мріяв покарати вбивцю принцеси Джуліани. А потім і їх почали труїти.

— Звідки ти це знаєш? Ти ж казав, що не пам’ятаєш.

— Я спілкувався з ними у світі кошмарів. У нас було трохи часу поки Лера не врятувала мене... — Влад замовк, відчуваючи що злості стало більше, але цього разу не на Германа.

— Я це чув. Але не вірив. Чому вона не врятувала інших?

Влад знизав плечима, хоча знав відповідь.

— Їх труїли не поступово, тому мозок згорів швидше… — вичавити це з себе було важко. 

Герман застиг з відкритим ротом. Його ледь трусило.

— Тобто це ти винен у тому, що вони мертві?

Влад глянув на нього, здивовано піднявши брову. Той його наче чув через слово.

— Тобі є до цього діло?! Це був мій друг та моя… — останнє слово Влад не зміг вимовити. 

— Несправедливо, що ти живий, а вона лежить у землі.