Розділ 12. Миттєва карма

— Ось би домашку не задали! — Уляна мрійливо дивилася у стелю.

— Мріяти не шкідливо! Порвер навіть на канікули та свята  задає! — Ліза сиділа поруч підпираючи голову. Руде кучеряве волосся постійно намагалося впасти на обличчя. Дівчина його здмухувала, одночасно стримуючи позіхання. 

— У нас у нього два уроки поспіль, може, підемо з другого? — запропонувала Уляна, не дуже сподіваючись на диво.

Лера лишень закотила очі, слухаючи розмову подруг. Йшов тільки перший тиждень навчання.

— Професор розсердиться, — прошепотіла вона.

Уляна важко зітхнула та, склавши руки на парті, поклала на них голову.

— Бондарева, ви мене слухаєте? — як грім пролунав голос професора Порвера. — Чи спите?

— Так, звісно! — важко зітхнувши, Уляна підняла голову.

— Що, звісно? Спите? — криво посміхнувшись, перепитав професор.

Лера ледь не пирснула зі сміху.

— Звичайно,... слухаю! — Уляні дуже хотілося сказати «сплю». — І зараз дуже хочу вийти до дошки!

— Тоді, вас ніхто не затримує! Виходьте! Визначте похідну функції! — спокійно, але й трохи з іронією сказав професор.

— Трясця. — тихо вилаялася дівчина, йдучи до дошки. За її спиною почувся сміх.

— Давай, Бондарева, покажи цьому рівнянню, хто тут головний! — крикнув хлопчисько з передостанньої парти. 

Сонливість це не відігнало, але трохи підняло настрій. Взявши зі столу підручник, дівчина піднесла його до очей. Приклад виявився не такий страшний, як вона думала спочатку. Щось схоже вони робили з Сонею два дні тому у домашньому завданні.

Швидко зробивши приклад Уляна повернулася до інших. Однокурсники шаруділи зошитами, переписуючи приклад, поки професор його не витер. 

Більше професор Порвер її не чіпав, і дівчинка пішла досипати на своє місце. 

На виході з кабінету алгебретики подруг наздогнав Воері Максим.

— Уль, мені треба з тобою поговорити! — хлопець демонстративно проігнорував інших.

— Зараз? — поцікавилася дівчина розгубившись. 

— Ні! Я буду тебе чекати після уроків! Не йди відразу! 

— Добре, — знизала плечима Уляна і разом із друзями пішла на наступний урок.

— Цікаво про що? Ти ж йому вже казала, щоб відчепився, — Ліза закотила очі, озирнувшись на хлопця.

—  Він вже давно не заводив цю тему. Тому самій цікаво.

— До речі, ви з Редом вже помирилися? — рудоволоса поправила сумку, що з’їхала з плеча. — Чи розбіглися?

— Я вирішила дати йому ще один шанс. 

— Він якось пояснив, що робив у тій компанії? І що за курка лізла до нього обійматися? — скривилась Ліза, згадавши подію, що відбулася у день розподілу.

— То була його кузина та її друзі, — Уляна також згадала той випадок і кінчики її губ опустилися. — Я попросила у неї пробачення. Ред наполіг. 

Лера слухала розмову подруг мовчки. Через посаду старости вона багато чого пропустила. Перший тиждень для неї був важким. На щастя поруч знаходився Андрій. Вона не розуміла чому, але він знов захотів бути старшим на курсі. Його присутність змушувала кров приливати до обличчя. Вона була майже впевнена, що так він хоче більше часу проводити з нею.

— Завтра ми йдемо у кіно! — радісно промовила Уляна.

Лера здивовано підняла брови. Вона не думала, що настільки глибоко поринула у думки. 

Вони не поспішаючи дійшли до кабінету зоомагії. Викладачки на місці ще не було, і тому Лера не стала поки діставати з сумки підручник.

Безсонна ніч залишила під її очима помітні сліди. Дівчині хотілося швидше повернутися у ліжко, вкритися ковдрою та спати. Половину минулої ночі вона сиділа та малювала у ноутбуці. 

  Користуючись тим, що в класі нікого з викладачів немає, Лера поклала голову на парту, перед цим підмостивши під неї руки. Сьогодні, чомусь, усім хотілося спати. 

«Магнітні бурі напевно…»

Але, почувши, як грюкнули двері, Лера підняла голову та стала викладати речі на парту. Не треба комусь бачити, що староста на уроках спить. Тим паче вона тепер з усіх вольфрамців виділялася. Сплутати було неможливо.  

— Скажи, на тебе не діє сила тяжіння? — спитала Лера, коли Андрій впав поруч.

— Тяжіння чого? — в очах хлопця промайнули іскорки. 

— Подушки.

— Ні. А на тебе, що діє? — усміхнувся він.

— Ага, — позіхнула Лера.

— Менше за ноутом треба сидіти. Тоді й висипатися будеш. 

— Наступного разу обов'язково це врахую. Але комп'ютер був настільки привабливим, що я не змогла від нього відірватися, — жартома відповіла Лера.

— І що ж ти там робила? — цокнувши язиком, Андрій звів очі до стелі.

— Малювала!

— Кого?

— Тебе! — Лера випалила перше, що спало на думку, стримуючи сміх.