Розділ 10. Староста

Коли Лера прокинулася його вже не було поруч. Повернувшись на бік, дівчина ще деякий час дивилася у простір. Нічна розмова ніяк не хотіла залишати думки. 

Нарешті дівчина вирішила вставати. Годинник показував вже десяту. Так довго вона вже давно не спала.

У вітальні був лише Мерлін.

— Добрий ранок. А де Влад? — розгублено спитала вона, кинувши погляд на кухню. 

— Пішов прогулятися кілька годин тому.

Лера засмутилася, що він пішов без неї.

— Чого мене ніхто не розбудив? 

— Треба було? — щиро здивувався дядько. — Ти ж вчора пізно приїхала. Тому тебе вирішили не чіпати. 

Знявши окуляри, Мерлін поклав їх поверх якихось паперів. 

— Зателефонуй йому. 

Лера розгублено кліпнула. Вона про це й не подумала. А окрім цього в неї не було його номеру, що й вона повідомила. Мерлін витягнув з кишені телефон, швидко знайшов номер племінника, а тоді мовчки передав його Лері.

Дівчина подумки насварила себе, що не зробила це ще вчора. Зрозумівши, що мобільний залишила у спальні, Лера побігла туди. Повернувшись, вона записала номер у телефону книгу та натиснула на виклик. Поки у телефоні йшли гудки, дівчина чекала затамувавши подих.

«Як же так, що він пішов без неї, після місяців розлуки?!»

— Привіт. А ти де? — хвилювання у голосі неможливо було притлумити. 

— Ти вже прокинулася?  — від звуку його голосу усередині почало розливатися тепло. — Я вже повертаюся. 

Влад не сказав де він був, Лера не стала розпитувати, вирішивши дочекатися його повернення. Їй здавалося що напади ревнощів залишилися вже далеко позаду. А тепер виявлялося, що їй неприємно, коли він щось робить без неї.

«Дурепа. — насварила себе Лера, ставлячи на плитку чайник. — Це ж твій брат! Що ж я буду робити, коли в нього з’являться друзі?»

Лера сподівалася, що у школі Влад швидко потоваришує з одногрупниками. Теперішні третьокурсники були майже некеровані. На них час від часу сварилися викладачі. Гучні, веселі, з ними ніколи не було сумно: то якась драма, то цирк. 

Влад, на її думку, був схожий на них. Вона ж любила тишу та затишок. 

Наливши чашку запашного чаю зі смаком апельсина, Лера усілася за стіл у кухні. Поки у неї був час, вона хотіла дочитати книжку в телефоні.

Не пройшло і десяти хвилин, як у вхідні двері хтось постукав. Схопившись, Лера подумала, що це повернувся Влад. Вийшовши з кухні вона побачила, що це зовсім не її брат, а викладачка фізкультури з Резенфорду. Відразу втративши інтерес, Лера залишила Мерліна розмовляти з нею.

— Лер. Це до тебе! — почула вона не встигши пройти й кількох кроків. 

Здивовано піднявши брови, Лера озирнулась. 

«Що їм від мене треба?»

— Добрий день, Валерія Шліман. Чи краще звертатися до вас Вольфрам? — молода жінка невпевнено посміхнулася, протягнувши долоню. Лера потиснула її. 

— Я все ще Шліман. — це питання змусило Леру зашарітися. Можливо треба було виправити документи та додати родові прізвища. Але чомусь Лера не відчувала до них прихильність. Вони були наче чужі.

— Лідія Майроуз просить вас зараз підійти у її кабінет. — повідомила місіс Рейчел.

Лера від здивування ледь не відкрила рота.

«Що знадобилося директрисі від неї? Ще навіть навчання не розпочалося!» — хоч Лері було ні про що хвилюватися, адреналін все ж таки бухнув у кров. Відвідувати директрису завжди було страшно.

— Я зараз. Почекайте п’ять хвилин.

Лера не знала про що їй думати. З чим пов’язаний цей раптовий виклик? До того ж і Мерлін виглядав здивованим. Це не через Влада, бо тоді б викликали Мерліна. З кожною думкою паніка розтікалася тілом все більше.

Лера виглядала наче злякане кошеня, коли йшла за викладачкою фізкультури. На щастя дорога була недовгою. Будинок Мерліна стояв біля школи. 

«А якщо це щось пов’язане з торішнім практичним іспитом? Це ж через мене усе сталося!» 

Увесь цей час Лера подумки перебирала усі варіанти. В жодному не було чогось позитивного. Те, що вона племінниця Мерліна директриса знала від початку. 

«Може вони хочуть щось дізнатися про Морла? — згадувати його Лері найменше хотілося. — Я сказала усе що знала! Майже…»

Уже на поверху де був кабінет Лідії Майроуз Лера побачила світловолосого хлопця — одного з близнюків Воері. Він виглядав не менш розгубленим.

— Привіт. — порівнялася з ним Лера. — Тебе також викликали? — хлопець кивнув. — Не знаєш чого?

— Напевно запропонують стати старостою. Саме це мені писали у листі.

Серце наче пропустило удар.

«Вони ж не зроблять мене також…» — ця думка лякала. 

Кетті Рейчел кинула на нього несхвальний погляд, а потім штовхнула двері.

«Нехай мене насварять за щось! — проскиглив внутрішній голос. — Вони ж не серйозно! Я ж не потягну!»