Розділ 9. Ведіння минулого

— Ми приїдемо через тиждень! — промовив Андрій, швидко обійнявши Леру. Вчорашньої розмови наче не було.

Стоячи перед дверима із написом «Посольство/ Земна станція», друзі прощалися. Як швидко пролетів час. Ще тиждень тому вони тільки прибули сюди, на цей же острів.

З минулого разу тут нічого не змінилося, такі ж незрозумілі скульптури, багато дерев і жодного натяку на воду.

— Трохи незвично. Адже ми щороку літали на Аладею разом. — промовила Лера, ще раз провівши краєвид поглядом.

— Думаю, ти не дуже будеш за нами сумувати. — помітила Уляна. Соня її підтримала.

— Якось ніяково, що я їду до брата. — зітхнула Лера. Притлумлювати хвилювання було все важче. — Сподіваюся все буде добре. 

     Попрощавшись з усіма, Лера відчинила двері. Попереду була довгоочікувана зустріч. 

Проходячи через Зал Переходів дівчина підійшла до дверей через які постійно потрапляла додому. Її відділяли від Харківської області лише ці чарівні двері. Їй дуже хотілося ще раз побачити бабусю та дідуся, та впевнитися, що у них все добре. Хоча вона з ними вчора розмовляла, і все було, як завжди.

Купивши білет у касі, Лера пішла до зали очікування. Але вже там зрозуміла, що краще посидить на вулиці. Мотя на цей раз плентався за нею на повідці. Він був слухняним котом та й важив стільки, що тягати у контейнері було важкувато. Після переродження кіт дуже швидко виріс та збільшився у розмірі. 

На небі приємно світило сонечко. Витягнувши ноги, Лера сиділа на лавці та грілася. У Венеції зранку йшов дощ. 

 Людей на станції була сила-силенна. Стоячи до цього біля каси Лера шкодувала, що не придбала квиток онлайн. Більшість летіли на Аладею у справах чи поверталися додому. Для студентів було ще рано.

Витягнувши з рюкзака телефон, дівчина відкрила нотатник. Її переповнювали суперечливі емоції.  Чи правильно вона зробила, що поїхала зараз? Може краще було ще погуляти з друзями у Венеції? Як складуться відносини з братом тепер, коли вони постійно разом? Як відреагують у місті на її повернення і чи напишуть нову брудну статтю?!

Замислившись, дівчина почала пальцями натискати на клавіатуру на сенсорному екрані.

Дивлюсь на гладь чарівну.

Готуюсь до сну.

Звучить в мені знов музика.

Це сон чи наяву?

Для світлої Венеції

Порину в небуття.

Залишу там серденько,

всі ніжні почуття.

Пробач моя душа,

Не в силах не кохати.

Чого ж від тебе я

Продовжую тікати?

Тільки но вона натиснула на знак питання пролунав перший дзвінок. Двері кристалету відчинилися. Підхопивши речі, та намотавши на зап’ястя повідець Моті, Лера пішла до трапу. Вона хотіла зайняти місце до того, як підійде більше людей. 

За нею швидко зібралася велика черга. Через те що вона пізно купила білет її купе знаходилося посередині кристалету. Найперше займали купе ближче до кафе чи до дивану з великим ілюмінатором. 

Поклавши свої речі у під сидіння, Лера сіла чекати інших пасажирів. 

Пройшло хвилин п’ять, як двері стукнули й увійшла світловолоса дівчинка на вигляд років дванадцяти, з невеликою сумкою. Побачивши своє місце біля вікна, вона кинула туди речі.  Лера з цікавістю на неї подивилася. Через ще кілька хвилин з’явилися інші сусіди по купе. 

На жаль її сидіння було посередині, що Лера дуже не любила. Увесь час, поки корабель збирався злітати, вона відчувала, як у купе нагнітається атмосфера. Її впізнали, але поки мовчали. 

У першої терпець увірвався дівчинці, що зайшла слідом за нею. Вона сиділа зліва біля вікна.

— Привіт. Я — Джіл. — привіталась вона.

— Лера. 

— Ти випадково не племінниця Мерліна? — усі у купе замовкли, наче також чекали на відповідь. Лера відчула, як хочеться їй стати невидимою. 

— Так. — зітхнула дівчина. Безглуздо казати, що вони її з кимось сплутали. Вона три роки про це мріяла. Тепер треба з цим жити. 

— Вау! — вигукнула дівчинка, вирячивши очі. — Я думала, що обізналася. У житті ти гарніша ніж на фото.

Лера почервоніла — комплімент пробив цеглинку у нашвидку зібраній стіні. 

— Не можу уявити, як тобі було всі ці роки! Племінниця одного з найкращих викладачів Резенфорду, а повинна була приховувати це. У мене не вистачило б терпіння. Скажи, те, що сталося на практичному екзамені це правда? Це через тебе на школу напали?

Лера опустила очі, це був удар під дих. Їй було важко щось відповідати, бо Джил мати рацію. Це через неї постраждали люди. Через те, ким вона була для короля Роену. Вона досі собі не пробачила того, що сталося. Жак, Джина, Алекс, Морл… 

— Мене хотіли вбити через те, хто я є. У моєї сім’ї були складні стосунки з Роеном. — видушила з себе Лера.