8.1

Коли вже почало сутеніти хлопець та дівчина підійшли до мосту Ріальто.

Міст через Великий канал був прекрасний, особливо в цей час. Їм не дуже заважали туристи, які сновигали поряд, шукаючи кращі ракурси для фото.

Взявшись за балюстраду, друзі зачаровано дивилися на гондоли, що пропливали під ним.

— Ніяк не можу забути, як у другий день ти впав у воду. І мене ледь не зіштовхнув за собою.

Згадавши той кумедний випадок, Андрій засміявся.

— Якщо хоч раз у житті не впасти у венеціанський канал, то життя пройшло даремно!       

— Це точно! Я пам'ятаю, як ти вилазив звідти! Тобі не вдалося мене зіштовхнути, так вирішив оббризкати водою. Шкода, не було з собою фотоапарата!

Деякий час вони продовжували сміятися, згадуючи всі смішні випадки, що сталися з ними у Венеції.

— Ми стоїмо у Венеції, на мосту Ріальто і розмовляємо про те, як хтось колись упав у воду… — посміхнулася Лера.

— Справді! — схаменувшись, Андрій швидко поцілував подругу в щоку.

Лера оторопіла. Спина стала прямою наче струна. Дівчина, проковтнувши клубок, що засів у горлі, лихоманно думала, що робити далі. Але натовп туристів все вирішив за неї. Невдовзі вони були вимушені піти з мосту. 

— Будемо повертатися? — коли вони відійшли від гамірного натовпу, спитав хлопець.

— Напевно так… — Лера все ще відчувала себе ніяково.

— Але якщо ти хочеш, можемо ще трохи погуляти. Удвох…

Кусаючи губи, Лера подивилася на вулицю перед ними. Її накривала паніка. Вона дуже хотіла, але…

— Я дуже втомилася… — зітхнувши, дівчина зціпила пальці, не знаючи куди діти руки.

Одна частина її дуже хотіла, щоб він взяв її за руку. Інша ж боялася реакції, що може видати тіло. Кожен раз коли він її торкався було у цьому щось інтимне, через, що усередині розливалися хвилі жару. Але разом з цим вона згадувала день проведений у в’язниці.

— Тоді повертаємося. — м’яко посміхнувся Андрій слідкуючи, як вона розгублено тупцюється на місці. Опустивши руку, хлопець без жодного слова взяв її долоню у свою. 

Дівчина здригнулась, притлумивши бажання вирвати руку. Минаючи групи туристів Андрій вів Леру за собою. На водний трамвай їм тепер довелося чекати двадцять хвилин. Увесь цей час Андрій спостерігав за нею. Йому було цікаво, які думки блукають у голівці його подруги.

— Про що думаєш? — не довго думаючи спитав він, трохи стиснувши її долоню. Людей біля пристані зібралося вже багато. Його більше хвилювало, щоб натовп їх не розлучив і вони не заблукали.

— Про нас. — її відповідь застала хлопця зненацька.

— У сенсі? — у вечірніх сутінках раптовий рум’янець на його щоках був  не помітним.

— Ти ж мій друг? — запитання на запитання викликало у нього подив.

Перекотившись з п’ятки на носок, хлопець прикусив нижню губу.

— Так. — нарешті зітхнув він. — Як хочеш…

Побачивши, як впав настрій друга, Лера подумки вилаялася. Даремно вона підняла цю тему.

— Той поцілунок… — дівчині здалося, що вона сприйняла бажане за дійсне. — Ти усіх друзів цілуєш у щоку? — посміхнувшись, дівчина побачила, як тепло повертається в очі друга.

Похитавши головою, хлопець розсміявся.

— Кажуть, у Венеції здійснюються мрії. Твоя — побувати тут. Моя… — Ти. 

Лера залилася фарбою. Кутики губ розтягнулися у дурній посмішці. 

«А якщо я…» — нав’язлива думка черв’ячком засіла у мозку.

— Ти мене ще… Ну… — слова застрягли у горлі.

— Я тебе ще,… так. — промовив він, дивлячись, як до пристані припливає вапуретто.

Лера ледь стримала радісний вигук. Часу залишалося мало, поки вони зайдуть у водний трамвай.

— Я хотіла тебе попросити. — Андрій згідно кивнув. — Даси мені трохи часу? 

Хлопець здивовано зігнув брову, але сперечатись не став.

— Ок. Три тижні. Вистачить?

Зайшовши у трамвай, вони зайняли вільне місце біля лівого борту. Звідси відкривався дивовижний вид на вечірню лагуну. Все йшло настільки добре, що Лера не витримавши бовкнула. 

— У школі є багато хто кращий за мене. 

— Можливо. Я не придивлявся. — не повівся Андрій.

— Так може варто подивитися? — сказала Лера, закусивши губу. 

Андрій хмикнув, обпершись руками о бильця. 

— У мене буде три тижні, щоб подивитися. 

Лера надулася. Не те їй хотілося почути.

— Ну й дивись. — пирхнула вона.

— Ну й подивлюсь. — видавши щось схоже на сміх, хлопець обняв її однією рукою, притискаючи до свого плеча. Лера здавлено розсміялася, обійнявши його за талію. 

Вуличні ліхтарі відбивалися у воді, створюючи різнобарвну палітру кольорів. Ніч вже повністю захопила місто. Повітря було прохолодним, з присмаком солі на губах.