Розділ 8. Вогні Венеції

Кожен день був насичений новими відкриттями. Лера з задоволенням почала заново вчити італійську. Наближався кінець першого тижня у Венеції. Попереду був ще один тиждень.

У суботу вдень, коли всі відпочивали після прогулянки, пролунав дзвінок у кімнаті трійці з України. Він  йшов з чарівної кулі.

Підхопившись, Лера кинулась до сумки. Вона не дуже переживала, що може розбити кулю, коли гепнула її на стіл. 

У ці дні був суд…

Лера намагалася не думати про це.

— Привіт, Лер! Ти не зайнята? — пролунав голос Влада.

— Ні, ми тільки повернулися на острів, тепер відпочиваємо! Ну, що?! Ну як?!

— Усе добре. Ми сьогодні повернулися до Віджио! Вдалося все залагодити! Мені б хотілося тебе швидше побачити! Вже скучив! Мерлін не проти! Але ж ти зараз у Венеції у подруги... Коли на тебе чекати? Через тиждень? — голос у Влада був веселий, хоча під очима залягли тіні. 

Лера замислилася, їй дуже подобалося у Венеції, але Влада хотілося побачити більше.

— Я приїду у понеділок! Друзі, найімовірніше, ще на кілька днів залишаться у Венеції! Гуртожиток все одно ще зачинений.

— Справді? — не повірив Влад. — А як же Венеція?

— А що Венеція? Ми вже були у більшості туристичних місць! Мрію свою здійснила. Тепер хочу на Аладею. Не віриться, що скоро до школи... — дівчина полегшено розсміялась. — Як там Мерлін, чим займається?

Влад у кулі озирнувся.

— Начебто добре, виглядає краще за нас усіх! — посміхнувся хлопець — Минуло майже два місяці, а я, уявляєш, досі не можу повірити, що він мій дядько.

— О, це знайомо! — вилиці вже почали боліти від широкої усмішки. — Коли  бабуся сказала, що Мерлін мій дядько, я подавилася їжею! Чомусь, щоразу, дізнаючись щось, я давлюсь! Ти був на Землі?

— Так, один раз у Салоу, це здається Португалія!

— Іспанія! Ти був у Діснейленді? — уточнила Лера, притлумлюючи заздрість, Влад згідно кивнув. — Значить, ти знаєш про космічний краєвид за вікном кристалету. У перший політ мені ніхто не сказав, що я лечу на іншу планету! Отоді на моє обличчя варто було подивитися! Їй богу, Владе, до того я навіть уявити не могла, що існує ще одна планета.

Вони так потихеньку переходили з теми на тему. Пів години пролетіли, як одна мить.

  Андрій і Уляна, як тільки повернулися з прогулянки, відразу пішли відпочити, Лері вже спати не хотілося. Вона була готова літати, у прямому та переносному сенсі.

     Попереду у них була половина дня. Лера не стала будити друзів, вона вирішила повідомити новину, коли вони прокинуться. А поки сіла за письмовий стіл і почала з «Ала ін Рал» повторювати заклинання стихії Повітря.

Субота пролетіла з фантастичною швидкістю.

 Надворі стояла чудова погода. З найближчого ресторанчика знов чулися пісні та звуки акордеона.

В останній день у Венеції Лері дуже хотілося вийти на вулицю і ще раз пройтися околицями. Але у першій половині дня у них не вийшло. Майже до обіду вона збирала речі, потім несподівано зателефонувала бабуся, потім Ліза і нарешті — Мерлін. Дядько перепитував, коли приїде племінниця.

Лера раділа, що їй більше не треба нічого приховувати.

Закінчивши з речами, дівчина спустилася на кухню на обід. Відійшовши від плити, Габріелла Саймон поставила на стіл велику тарілку зі спагеті. Дівчата та Андрій, що сиділи за столом, поспішили накласти собі у тарілки.  На десерт був гарячий шоколад.

— Ми сьогодні нікуди не підемо? — відставивши чашку, запитально глянула на друзів Лера.

— Можливо.

— Я хотіла перед від'їздом ще раз з'їздити до Венеції!

— Це гарна ідея! За пів години можемо поїхати! — згідно кивнула Соня, вставши зі стільця.

Щоб не сидіти у будинку всі ці пів години, Лера вийшла на вулицю. Дім Соні знаходився близько до каналу й тут не часто ходили люди.

Підійшовши до самої води, Лера сіла навпочіпки. Їй у вічі впало відображення. Все було настільки яскравим, барвистим, сумувати тут було майже неможливо. 

Через двадцять хвилин, Лера повернулася до будинку, де застала Уляну, Андрія та Соню за жвавою розмовою. Дівчина підійшла ближче, щоб зрозуміти, про що вони сперечаються.

— Лер, вибач, я не зможу з тобою піти! У мене дико болить голова! — винувато подивилася на неї Уляна.

— А мені треба бігти на Торчелло! Брат Сільвіо попросив, щоб я прийшла! — так само винувато глянула Соня.

— Ну тоді добре… Якщо пощастить, наступного разу! — відповіла Лера, здавалося, нітрохи не засмутившись.

— Та чого? Бери Андрія, та йдіть! — запропонувала Соня.

— Але ж я не знаю італійської! А якщо треба буде щось запитати? — заперечив Андрій.

— Ти у Венеції, а не в Антарктиді! Тут сотні туристів із різних міст! Говори англійською!

Андрій перезирнувся з Лерою у пошуках відповіді. Дівчина зробила те саме. У результаті вони до єдиного рішення не дійшли.