7.1

 Пообідавши, вони перейшли до вітальні, де продовжили розмову. Флоренсія вже закінчила «Резенфорд» і байдикувала на літніх канікулах

  — Хто тепер буде старостою Вольфрама? — поцікавилася Лера. – Адже Лєна вже закінчила школу.

   —  Не знаю. Мене це ніколи не цікавило. Старостою завжди призначають з четвертого курсу, рідше з третього. Скоріш за все це буде, хтось з вашого курсу. — відповіла Флоре, взявши в руки декоративну подушку. — А ти б не хотіла?

Почервонівши, Лера опустила голову.

  —  Не знаю. Напевно, це складно, та й хто мене призначить?

— А що? Ти добре вчишся, правила не порушуєш. Цього, я вважаю, достатньо.

  — Є більш гідні кандидатури. 

Флоренсія лише похитала головою, вирішивши змінити тему.

  — Соня розповіла, що в неї відкрився дар?

— Так. Ми ще на екзамені про нього дізналися.

— Не той. У неї є ще один. Хоча зцілює вона вже непогано. Розкажи. — схрестивши руки на грудях, Флоре вимогливо подивилась на сестру. 

  — Це що таке важливо? — закотила очі дівчина.

  — Так! — вигукнула Флоре, друзі активно закивали. 

— Це не те що дар… Цього літа я знайшла в будинку колоду карт ТАРО та набір рун. Вони належали прапрабабусі. Флоре, як на мене, це не цікаво… — скривившись, Соня, відкинулась на спинку дивану. 

  — Продовжуй! Що далі? — стрельнула у неї поглядом Лера.

  — Ну… — зітхнула Соня. — Вони слухаються лише мене. Коли їх у руки бере Флоре, чи хтось ще, зображення зникають.

Уляна, Лера та Андрій, захоплено перезирнулися.

— Ти вже їх перевіряла? Воно справджується? — Ульяні було цікаво, бо вона й сама з минулого року могла бачити майбутнє. 

  — Майже на дев’яносто відсотків. 

    — Погадаєш потім нам? 

  Соня згідно кивнула.

Надворі яскраво світило сонце, тому друзі відклали карти на потім, а спершу вирішили все ж прогулятися. Соня взяла на себе роль гіда. 

— До Венеції обіцяю зводити наступного разу. — підморгнула Соня, коли Лера зачаровано розглядала будинок на невеликій площі.

Під кінець прогулянки компанія забрела до маленького кафе. Побачивши меню, Лера прикусила губу: ціни й були нижчими, ніж вона читала в інтернеті, але гаманець усе одно прощався з останніми силами.

Додому вони повернулися лише о четвертій. Лера одразу піднялася до своєї кімнати. Вона вже дістала телефон, але згадала бабусині слова: «Не телефонуй». Зітхнувши, дівчина поклала його назад у сумку.

День видався насиченим, тож трійка друзів полягали спати раніше. Лише Соня з сестрою ще порались у вітальні, коли додому повернулася їхня мама — Габріелла Саймон. Невисока жінка з чорним, мов вугілля, волоссям зайшла до кімнати й поставивши сумку на крісло. 

— Як день минув? — кинула вона походом.

— Чудово! — вигукнула Соня. — Приїхали мої друзі з України! Я поселила їх у бабусиній кімнаті, як ти казала. Вони вже сплять, завтра познайомлю!

— Добре. — кивнула Габріелла та позіхнула. Швидко повечерявши, вона пішла до себе.

* * *

Наступного ранку першим прокинувся Андрій. У кімнаті було ще напівтемно, і вставати зовсім не хотілося. Хлопець лежав із розплющеними очима, роздивляючись стелю й прислухаючись до тихого шелесту з вулиці. Зрештою дрімота знову його здолала, і по-справжньому він прокинувся лише о дев’ятій — коли інші вже давно встали.

Потягнувшись, Андрій почав одягатися. Йому й досі було дивно перебувати в цьому будинку: все здавалося чужим, занадто правильним, ніби відшліфованим. Він не міг збагнути чому, але почувався тут у пастці, ніби за ґратами, навіть попри те, що вікна широко розчинялися на сонце й свіже повітря.

На кухні Лера та Уляна, вже снідали із Габріеллою Саймон. Мама Соні привіталася приязно, налила собі кави й, легко перемикаючись з англійської на італійську, розпитувала гостей про їхню Батьківщину. Розмова була не довгою, жінка скоро пішла на роботу.

Більшу частину дня компанія провела на острові Мурано. Соня з ентузіазмом водила друзів вузенькими вуличками, показувала крамнички зі склом, від яких відблиски сонця мерехтіли на стінах. Флоре цього разу не приєдналася — до неї завітали подруги, і вона пішла гуляти з ними.

Мурано виявився зручним: заблукати було майже неможливо, бо всі дороги сходилися на одну головну вулицю. Поїздку до Венеції друзі знову відклали — вирішили залишити це на завтра.

Ввечері, коли будинок стих, вони зібралися у вітальні, запаливши кілька свічок. У кімнаті панувала напівтемрява. Соня постелила на журнальний столик червоне покривало та дістала колоду карт. Решта сіла на подушки на підлозі.

  — Уль, візьми карти в руки! Я продемонструю їх. — попросила Соня.

Щойно та торкнулася колоди, всі малюнки на ній відразу зникли. Така сама ситуація повторилася з іншими. Але варто було картам повернутися до рук Соні — і малюнки з'явилися знову. Уляна з Лерою захоплено охнули.