Розділ 7. Канікули продовжуються

Друзі спочатку не зрозуміли, де опинились. Вони начебто пройшли через потрібні двері. Але те, що після цього побачили, якось не нагадувало Венецію.

    — Слухайте, ми туди потрапили? — поставивши валізу на землю, Андрій покрутив головою. 

Їх оточували дерева, якісь кам'яні скульптури невідомого походження, і жодного натяку на воду. 

Коли вони вже думали телефонувати Соні, вона сама з’явилася. На ній були потерті короткі шорти та футболка. Чорне з фіолетовими пасмами волосся вона підібрала у два хвостики, що виглядало смішно, як для шістнадцятирічної дівчини.

  — Соня! А ми думали, що пройшли не через ті двері! — обняла подругу Лера, коли та підійшла до них. — Де ми знаходимося? Це Венеція?

  — Це острів Торчелло, тут є двері у Зал Переходів! Я мешкаю на Бурано! Одному з найдорожчих туристичних островів. — реготнула дівчина, забравши у Лери контейнер з Мотею. — Привіт, заюня. Ти добре відпочив? — піднявши контейнер та схиливши голову, дівчина спитала у кота. Той відповів коротким мяу та мурканням. — У мене для тебе є смаколики. — опустивши руку з контейнером, Соня здригнулася, згадавши, що поруч є ще хтось. — У Венецію їжджу не часто. Ціни кусючі. Але на вапуретто доїжджаю менше, ніж за годину! 

— А що таке вапуретто? — спитав Андрій.

  — Водний трамвай! Він у нас найдешевший спосіб пересування!

Друзі йшли швидко, ледве встигаючи розглядати острів.

  — Тут дуже смачно готують! — проходячи повз ресторан, повідомила Соня.

Побачивши вапуретто, що стояв біля пристані, Соня поквапила друзів, щоб вони встигли в нього заскочити. Людей набилося багато. Довелося втиснутися. 

 Поки вони неквапливо пливли лагуною, Лера, Уляна та Андрій з цікавістю розглядали краєвиди. Тут все було не таке, як удома. У Лери від однієї думки, що вона, нарешті, приїхала до свого улюбленого міста, спалахнули очі. Вона б хоч зараз застрибала від радості, якби не валіза та пасажири довкола.

  Перше, що кинулося молодим мандрівникам у вічі — різнокольорові будинки. Наче хтось уночі спеціально їх розфарбовував, щоб зранку здивувати всіх. 

Як тільки вони вийшли з трамваю, в нього завалила ще більша група людей. Озираючись, Лера повезла валізу слідом за Сонею.

Їхній шлях проходив через численні дворики, з квітами на вікнах та зеленими віконницями. В одному з дворів Лера помітила двох рибалок, які робили сітки. Трохи далі сиділи жінки похилого віку та плели мережива. Як пізніше дізналися друзі: на Бурано мереживо і риболовля були основною справою.

  Зустрічалися й туристи. Тут, на відміну від Торчелло, про тишу можна було лише мріяти. З невеликої кафешки долинав спів, хтось грав на акордеоні, інші підспівували.

    Лера не намагалася зрозуміти, про що вони співають, слухаючи краєм вуха. Їй було цікаво. Все нове, яскраве.

  — Лучіано, привіт! Як справи? — крикнула Соня літньому чоловікові, що сидів за столиком.

Відповіді Лера не зрозуміла і перепитала Соню.

  — Сонь, хто це?

  — Знайомий! Він живе недалеко від нас! — пояснила подруга і вони пішли далі.

Будинок сімейства Саймон знаходився біля води. Це був невеликий двоповерховий будиночок червоного кольору. Відчинивши двері, Соня відійшла убік, пропускаючи друзів.

  — Ми не очікували, що ви так несподівано приїдете, але кімнату встигли підготувати! — повідомила дівчинка, зачиняючи двері.

— Ми тільки вчора дізналися, що нас відпустять! Лерина бабуся наполягла, щоб ми сьогодні їхали! — сказав Андрій.

— Я поселю вас в одній кімнаті! Ви ж не проти? Бабуся вже два роки, як з'їхала, чого кімнаті пустувати.

Лера, Уляна та Андрій без заперечень кивнули. Тягнучи за собою валізи вони піднялися на другий поверх. Будинок був маленький, з невеликими кімнатами. 

  — Розташовуйтесь! Ви, мабуть, голодні? Я щось знайду поїсти! Вдома лише ми з сестрою! Мама повернеться з роботи лише ввечері, Флоренсія ще спить. Старший брат іноді до нас заходить, але тут вже не живе. — повідомила Соня та пішла шукати, що подати на стіл.

  Перед тим як почати розкладати речі, друзі деякий час розглядали кімнату.

Тут було одне двомісне ліжко та одномісне. Андрій одразу забрав собі друге. Неподалік стояла шафа, в яку вони й склали речі. 

Швидко впоравшись з усім, трійця спустилася на перший поверх на кухню. Соня довго не думала над меню, приготувала шкільний омлет із помідорами.

Лера тільки зараз відчула голод. Зранку вона не змогла нормально поїсти. Бо фактично втекла з дому. Це їй дуже не подобалося. Але нічого не поробиш. З моменту, як вона покинула рідне селище пройшла година. 

  Не минуло й п'яти хвилин, як від сходів почулися кроки. Відклавши виделку, Лера озирнулася. У короткій джинсовій спідниці та різнокольоровій футболці до них спускалася темноволоса висока дівчина. Зібране в неохайний хвіст волосся було вугільного кольору, набагато темніше, ніж у Соні.

  — О, ви вже тут? Давно приїхали? — зі сходів спитала Флоренсія.

  — Ні, годину тому! — відповіла Уляна, відставивши порожню тарілку.

Впавши на стілець біля Улі, Флоре позіхнувши прикрила рот долонею. Соня одразу встала та поклала їй омлету.

  — Ви тут скільки будете? — спитала дівчина, оглядаючи компанію.

— На весь час, що залишився до школи! — відповів Андрій, пережувавши омлет.

  — Потім одразу полетите до школи?

  — Так! Але я, може, поїду раніше! Може… Мій брат зараз із Мерліном у Заргансі, коли повернуться я хотіла б поїхати до нього. Якщо, звісно, дядько дозволить. — сказала Лера, зам’явшись.

   — Я пам'ятаю твого брата! Як його там? Лис? — припустила Флорі, нарешті взявши виделку.

  — Влад! — уточнила Лера.

  — Авжеж! Я три тижні тому літала у герцогство і мені випадково на очі потрапила газета. Там твій брат на першій сторінці! Хочеш, я покажу її тобі? Ти маєш знати! — Флоренсія підвелася та побігла на другий поверх. За кілька хвилин вона вже повернулася з газетою в руках.