Розділ 5. Як сховатись від родичів?

Із самого ранку Лера відчувала себе не у своїй тарілці. Вона не знала, як поводитися. Що можна говорити, а про що краще промовчати. Їй здавалося все, що вона робить не щирим і тому Лера переживала, що Іра це помітить.

Перший день пройшов, як завжди. Родичі відразу влилися в роботу, ставши допомагати з томатами. Пізніше вони разом приготували обід та сіли дивитися фільм.

Мотя продовжував фиркати, коли бачив несподіваних гостей, але вже не намагався зіпсувати одяг. Майже увесь час він лежав у кухні на стільці та нюхав смачні запахи. Повернувся до Лери він лише вночі, вмостившись на животі.

Дівчина лежала втупившись в одну точку. Тепер над нею було ще ліжко. Дідусь Мишко зробив його після того, як поспілкувався з Владом та впевнилися, що він приїде до них. Хлопець був не проти проводити літні канікули з ним. Він би вже приїхав, якби не заборона.

Більшу частину ночі Лера тільки про нього й думала. У неї не було достатньо часу вдень, щоб поспілкуватися з ним. Іноді здавалося, що родичі за нею слідкували. Хоча це їй тільки здавалося, у них вистачало роботи у дворі та у домі завдяки дідусю.

«Як ти там? — запустивши пальці в м’яке хутро Моті, Лера притлумила важке зітхання. — Мені б тільки на хвильку почути твій голос, щоб жити, як раніше».

Іноді всередині спалахував гнів, тоді дівчина починала злитися на непроханих гостей. Гнів швидко вщухав залишаючи по собі солоний присмак безпорадності.

На другому ярусі ліжка заворушилася Іра. Лера завмерла, роздумуючи: піти поговорити з Владом чи поки не треба? Зрештою, вона вирішила спробувати. Захопивши рюкзак, вони навшпиньках пішла у кухню. Але швидко їй довелося повернутися, бо Мерлін з Владом були зайняті.

* * *

Небо ледь почало рожевіти, коли вона остаточно прокинулася.  Не в змозі присилувати себе спати, дівчинка одягла через голову сарафан, та захопивши куртку, вийшла з кімнати. У вітальні, на розкладеному дивані, спали Геннадій із Людмилою.

Тихо, щоб не розбудити їх, дівчинка навшпиньки пішла у двір. За межами будинку було прохолодно, сонце ще не встигло нагріти повітря. Годинник показував п'ять тридцять.

   Завернувши за ріг будинку, Лера від подиву зупинилася. Біля будки сиділа Іра та гладила собаку. Дівчина розгублено кліпнула очима. Йти назад було марно — родичка вже її помітила.

  —  Чого ти так рано встала? — підійшла до неї Лера, нахилившись, щоб також погладити собаку.

  — Після вступу до університету я звикла так вставати. — усміхнулась вона, піднявшись на ноги. — А тобі чого не спиться?

  —  Не знаю. Ось вирішила трохи прогулятися поки не спекотно. — раптом у Лери спалахнула ідея. До цього поговорити наодинці з подругою у неї не було можливості. Вона сподівалася, що зможе підібрати слова, щоб розповісти про те, що з нею сталося.

Вулиця у цей час доби була порожньою. Спочатку вони йшли мовчки, доки дорога не повернула.

—  Ти все ще малюєш? — нарешті перервала мовчання Іра.

— Іноді. — зізналась Лера. Останній раз вона брала олівець до рук місяць тому.

— Зможеш намалювати мій портрет? Я хочу його повісити у своїй кімнаті. 

Лера замислилася, але потім згідно кивнула. 

— Уляна, ще досі тут буває? Щось я її вчора не бачила. — спитала Іра, сховавши руки у кишені. 

— У неї зараз багато справ. Я сама її давно вже не бачила. 

Пройшовши вулицею, вони повернули назад. 

До шостої години Марія Федотівна вже крутилася на кухні, готуючи сніданок. Іра залишилася у дворі, а Лера через задні двері пішла на кухню.

* * *

До кінця місяця залишалося ще три тижні. Це, мабуть, були перші канікули, коли їй хотілося, щоб вони швидше закінчилися. Навіть попри щасливі моменти.

Застеливши ліжко, Лера згадала, що обіцяла Ірі показати ескізи та намалювати портрет. Діставши з шафи товсту папку, Лера поклала її на ліжко, та полізла шукати чисті аркуші. Вона планувала ще передивитися малюнки, але Іра підійшла раніше. 

— Твоя бабушка сказала, що скоро буде окрошка. — поставивши чашку з кавою на стіл, дівчина сіла на підлогу, підігнувши під себе ноги.

Розмістившись поряд на килимі, Лера відкрила папку заповнену помальованими аркушами.

— А казала, що в тебе їх небагато. — присвиснула Іра, взявши до рук перший аркуш, на ньому був зображений білий замок Резенфорд.

— Я казала, що іноді малюю. Більшість з них старі. 

Поки подруга розглядала малюнки, Лера мовчки раділа, що та знає її фантазію та не питає звідки це змальовано. 

— О-о! А цього я пам’ятаю! Ви спілкуєтеся? У останнє він був сердитий на тебе через зламані квіти.

Лера судомно ковтнула слину. Треба було щось відповісти, але вона не знала що.

— Так. Він мені пробачив ті квіти. — в порівнянні з усім тим, що скоїла Лера після, зламані квіти в кабінеті біології були дрібницею. — Так склалося…  ми навчаємося разом в іншій школі. Виграли конкурс… — брехати подрузі було важко. 

Іру ця новина зацікавила. Вона почала розпитувати про школу та країну, де тепер навчається Лера. Свою легенду Лера добре вивчила, тому подруга мала повірити. На щастя у неї вистачило клепки завчасно щось вигадати.