Розділ 34.

 Наприкінці червня 1954 року Леонід Брежнєв, на той момент другий секретар партійної організації Казахстану, здійснював робочу поїздку під час якої оглядав засаджені пшеницею, донедавна цілинні поля, зустрічаючись із керівниками сільськогосподарських підприємств та партійних організацій на шляху свого прямування. З Алма-Ати він рано вранці прилетів наданим у його розпорядження літаком АН-2 до Усть-Каменогорська. Другий секретар партапарату республіки не став чекати зустрічі із партійним керівництвом міста, а на американському автомобілі «Вілліс», поставленому до Радянського Союзу за ленд-лізом у роки Другої світової війни, з аеродрому попрямував із водієм-казахом, що його зустрів, об'їжджати розкидані часом на сотні кілометрів один від одного казахстанські аули, поруч із якими було організовано машинно-тракторні станції і наметові табори цілинників. У регіоні здійснюваної поїздки цілинні землі були вже частково розорані, проте освоєння цілини тривало, і багато безмежних просторів степу ще належало розорати молодим хлопцям та дівчатам, які прибували в ці місця за комсомольськими путівками з усього Радянського Союзу.

 На завершення поїздки шлях другого секретаря пролягав до Семипалатинська, звідки «кукурудзником», що перелетів з Усть-Каменогорська, він повинен буде повернутися назад до Алма-Ати. Залишаючи за собою клуби пилу, армійський автомобіль із відкритим верхом в'їхав до останнього аулу, запланованого до відвідування. Брежнєв, відчуваючи втому, що накопичилася під час поїздки, глянув на наручний годинник, стрілки показували «16:01», а це означало, що інспекцію польових робіт у цьому районі потрібно буде проводити вже завтра, адже машинно-тракторна станція знаходилася посеред полів, і до неї ще потрібно було їхати кілометрів тридцять-сорок. Однак колишній фронтовик не хвилювався про умови майбутньої ночівлі, у багажнику машини для такого випадку був припасений намет та матрац.

 Проїжджаючи єдиною вулицею аулу, було неможливо не помітити невисокий цегляний будинок, схожий на ті, які будували в Україні, обгороджений парканом, з яблучним садом і виноградником у дворі. Навколо цього будинку стояли юрти, у подібних ще в середні віки жили казахи, тож будинок в українському стилі вирізнявся. Брежнєв попросив водія пригальмувати біля незвичайної для казахстанських степів будівлі.

 Підійшовши до хвіртки, партійний лідер постукав, за парканом гавкотом відповів собака, якого господар заспокоїв своєю командою.

 - Хто там? - запитав чоловік з-за паркану.

 - Вибачте, водички не знайдеться?

 Хвіртка відчинилася, господар упізнав Брежнєва, фотографії якого в Казахстані не зникали з перших шпальт газет.

 - Леоніде Іллічу? - здивувався господар. - Оце так сюрприз, проходьте, будь ласка!

 - А я не один, я з водієм...

 - Він теж нехай заходить, ми гостям раді, - сказав смаглявий невисокий старий чоловік із короткою зачіскою посивілого волосся і негустими вусиками.

 - Абай, давай, заходь, - скомандував Брежнєв.

 Водій грюкнув дверима автомобіля і пішов за своїм начальником. Господар зачинив німецьку вівчарку в будці, після чого радісно запропонував приїжджим:

 - Проходьте вглиб двору, гості дорогі!

 На подвір'ї, біля тінистої альтанки перед піччю возився молодий хлопець, розпалюючи дрова.

 - Абдулла, - представився господар, та вказавши рукою на юнака, представив і його. - А це - Вітя.

 Гості привіталися з хлопцем здалеку, по черзі вгамовуючи спрагу прохолодною водою з глечика. Абдулла запропонував гостям повечеряти. Брежнєв від частування не відмовився.

 Господар почав приносити на стіл тарілки, коржі, фрукти. Потім приніс велику кастрюлю з пловом, який почав розкладати черпаком у тарілки.

 Вітя розпалив дрова в пічці, яка одночасно слугувала і мангалом. У той час, поки гості їли плов, хлопець нанизував на шампури шматочки баранини.

 Брежнєв з апетитом поїв, похваливши плов і подякувавши за гостинність господарю садиби, запитав:

 - Звідки ви родом, Абдулло? Будинок у вас схожий на ті, що у нас на Дніпропетровщині будують, ви з України?

 - У цих краях я опинився, дійсно, прибувши з України, із Запоріжжя, але я не українець, я - кримський татарин.

 Брежнєв, пам'ятаючи нелегку долю кримських татар, зрозумів, що ця людина переїхала не з власної волі в ці глухі місця.

 - То ми з вами земляки, Абдулло?

 - Тут земляк кожен, хто приїхав із західного боку Уральських гір. А до Запоріжжя я потрапив за пропозицією радянської влади брати участь у будівництві Дніпрогесу, адже я ж професійний інженер, ще до революції навчався в Англії, на той час мав досвід спорудження мостів.

 - То ми з вами навіть одну справу робили? Тільки ви брали участь у первісному будівництві гідроелектростанції, а я після війни греблю відновлював!

 - Так, я починав будівництво Дніпрогесу за ленінським планом ГОЕЛРО ще у 1927 році, а після того, як станція запрацювала, але ще повністю всі агрегати не були введені в експлуатацію, у 1933 році за безглуздим звинуваченням був засланий у ці степові краї. Тож ви розмовляєте з «антирадянським елементом»...

 Брежнєв зсунув брови, потім після паузи продовжив говорити: