Розділ 23.

 Під час розкопок, що тривали, у нарізаних бульдозером нових траншеях археологи не виявили неоднорідностей ґрунту, ручні розкопки цього спекотного літнього дня також не принесли очікуваного результату. Родіон та Елла після розкопок, у яких вони знову брали участь, поспішили до Каті.

 Пальці Каті продовжили подорож написаними рядками у потріпаному зошиті:

 19 грудня 1944 року Дорофій закінчив вечірню службу святкового дня Святого Миколая. Коли парафіяни розійшлися, священик, здійснивши молитву біля ікони Божої Матері, почав гасити свічки, що горіли біля її образу. Раптом Дорофій почув, що хтось увійшов до церкви і неквапливо обернувся. У отворі відчинених дверей стояв вусатий, бородатий чоловік середніх років із неохайною зачіскою, одягнений він був у церковний одяг, із речовим мішком у руках, який він поставив на підлогу.

 - Отче Дорофію? - переминаючи шапку в руках, спитав незнайомець.

 - Так, Божа людина, це я. Чим можу служити?

 - Я Варфоломій. Мене прислала одеська єпархія для служби дияконом у вашій церкві. Ось лист-рекомендація, - незнайомець підійшов ближче і простягнув папір Дорофію.

 Дорофій уважно прочитав лист і з подивом запитав:

 - А чому до нас у церкву? Ближче до Одеси храмів не знайшлося?

 - В інші храми пішли інші брати, я ж вибрав вашу церкву, тому що колись скоїв гріх у цих місцях, тепер замолюю його.

 - Визнавати скоєний гріх - незамінна умова для спасіння, а як довго ти вже служиш Господу?

 - З лютого цього року.

 - Отже, свій гріх ти вчинив тут під час окупації?

 - Ні, отче, це було набагато раніше...

 - Гаразд, Господь усе бачить... Помічник мені справді потрібен. А де розташувався?

 - Та поки що ніде, ось прямо до вас...

 - Значить, сьогодні на нічліг розташуєшся в нашій сторожці, сторож поки що хворіє, а завтра пошукаєш житло в місті.

 - Дякую, - сказав чоловік, про якого Дорофій подумав, що очі в нього недобрі, "распутінські очі".

 Наступного дня до храму завітав ще один служитель церкви, який представився посланцем дніпропетровської єпархії. Чоловік з дрібними примруженими очима, якими він намагався не часто дивитися на співрозмовника, з рудою борідкою і негустими вусами, надав Дорофію папір, де було сказано, що саме він, протоієрей Павло, має стати новим настоятелем храму Андрія Первозваного.

 Дорофій, який за останні три роки, з часу, коли при німцях знову відкрилися церкви, не зміг розібратися, якій єпархальній владі підкорятися, не опирався, адже церкву тепер навіть за комуністів не закривали, а отже, зовсім не важливо, хто буде настоятелем храму.

 Водночас Дорофій помітив, як неприємні були один одному Варфоломій і Павло.

 Протоієрей Павло відкрито висловлював невдоволення плутаниною в церковних колах, а саме тим, що одеська єпархія надіслала диякона на службу в церкву, яка мала б перебувати в підпорядкуванні дніпропетровської єпархії.

 Варфоломій не поспішав знайти житло в місті, його влаштовувала для ночівлі сторожка, оскільки його метою було таємно проникнути в підвал церкви, щоб дізнатися, які таємниці, як припускав Петер Крюгер, можуть перебувати під будовою цього храму.

 Варфоломієм представився Вернер Вебер, який під час евакуації археологічного підрозділу «Аненербе» з Нікополя у лютому 1944 року зістрибнув з поїзда на під'їзді до Одеси, де переховувався в монастирі у свого брата. Вернер не розповів братові, який саме гріх він вчинив на Мамай-Горі, але щоб ховатися в одязі служителя церкви, покаявся перед іконою в його присутності, і за дев'ять місяців, проведених у молитовному служінні, його висвятили на дяка. Однак серце Вернера не змінилося, все це він робив задля власної вигоди, жага до скарбів вабила його назад до Кам'янки, і почати пошуки стародавніх артефактів диякон Варфоломій вирішив із підвалу храму Андрія Первозваного, для чого й ублагав брата, який обіймав високу посаду в монастирі, щоб той поклопотав перед церковним начальством про направлення його, що прийняв нижчий церковний чин, на служіння саме до цього храму.

 Не ставши зволікати, вже другої ночі, знайшовши необхідний ключ серед ключів, що зберігаються в сторожці, захопивши з собою гасову лампу і кайло, Варфоломій попрямував до дверей підвалу, вхід у який знаходився з вулиці в правому крилі хрестоподібного храму, ближче до напівкруглого вівтаря. При світлі місяця, знявши замок, Варфоломій у нічній тиші зі скрипом відчинив масивні дерев'яні двері, кам'яні сходинки вели донизу. Освітлюючи шлях гасовою лампою, він спустився. Неглибокий підвал церкви нічим не відрізнявся від підвалу в садибі заможного селянина: у дерев'яній діжці були якісь соління, у скляній десятилітровій тарі, схоже, було вино, потрібне для церковного причастя, у кутку невеличкою купкою була розсипана картопля, від якої виходив запах гнилі.

 Варфоломій помітив, що підвал був прибудований до основного фундаменту, який становив природний величезний камінь, на якому й була збудована основна частина церкви. Оглянувши уважно кам'яну стіну, Варфоломій побачив, що в самому низу, під заокругленою частиною каменю, кимось у невизначений час був зроблений лаз, який був закладений камінням різної форми та скріплений розчином із глини, який отримав міцність, ймовірно, через використання яєчних жовтків. Взявши в руки кайло, щоб розбити кладку, Варфоломій вирішив встановити гасову лампу вище, під час вибору кам'яних виступів для розміщення світильника, він побачив напис, видовбаний на камені. Напис, вкритий мохом, на його подив, був на санскриті, мові, яку він вивчав, коли брав участь в експедиції «Аненербе» в горах Тибету.