Розділ 7.

  Після вакханалії вулицями міста блукали гурти п’яних учасників святкування — вони горланили пісні, вигукували хвалу Діонісу, плескали в долоні, обіймали перехожих або затівали безглузді суперечки. Скіл ішов поміж них, спираючись на плечі двох супровідників — еллінського слуги Леонтія та найманого грецького воїна. Сам триматися на ногах він уже не міг: вино зробило їх м’якими, наче в змученого подорожнього.

 Розум Скіла був затуманений, він не промовив ані слова, але думки його кружляли тільки навколо коханої — Олени. Він тішився, що тепер належить до тієї ж віри, що й вона, і між ними більше не стоїть жодна перепона. Завтра він неодмінно розповість їй про це. Як же довго він чекав цього моменту! Тільки б вона прийняла його, тільки б її серце відгукнулося. Адже вона й досі не промовила жодного слова…

 Скіл уже вирішив: якщо Олена погодиться бути його дружиною, він зречеться царювання на користь молодшого брата Оріка. Адже скіфи не приймуть вибір свого царя, який формально одружений зі скіф'янкою. Тоді навіщо йому влада без неї? Він залишиться з нею тут, в Ольвії, або ж поїде туди, куди вона забажає. Від цієї думки його переповнювало щастя — таке тихе й хмільне, як ніч після бурхливого свята.

 Коли вони дісталися дому, охоронець відчинив ворота. Леонтій із найманцем допомогли Скілу піднятися сходами до опочивальні. Там юнак обережно вклав його на ложе, вкрив теплою ковдрою, як це роблять із близькими. Потім розрахувався з воїном — монетами, які сам Скіл заздалегідь залишив для цього.

 Нарешті залишившись сам, Скіл провалювався у сон з думкою, що завтра — день, якого він чекав так довго. Завтра він говоритиме з Оленою, і хміль сьогоднішнього вечора має вивітритись, щоб нічого не затьмарило тієї розмови. Тільки б скоріше виспатися...

 Тільки зараз Леонтій зазирнув в опочивальні, де залишались Родіон та Елла, і виявив, що гостей немає. Стривожений, він поспішив вниз до воріт і запитав у вартового:

 — Де гості Скіла?

 Охоронець розгублено знизав плечима, опустив погляд і зніяковіло відповів:

 — На мене зненацька хтось напав. Сильним ударом збив із ніг — я знепритомнів. А коли прийшов до тями, ворота були прочинені…

 Леонтій зі злістю махнув рукою:

 — Скіл ще довго спатиме. Залишайся біля воріт, а я пошукаю їх у місті — далеко вони піти не могли.

 Він одразу попрямував до головних міських воріт, сподіваючись дізнатися від варти, чи не бачили ті юнака й дівчину. Коли наблизився, то побачив, як Родіона та Еллу ведуть кудись озброєні воїни. Леонтій, не привертаючи до себе уваги, рушив слідом. Невдовзі він зрозумів, що гостей його скіфського благодійника ведуть до міської в’язниці.

 Він уже хотів було звернутися до вартових, щоб заступитися за них, та, не дійшовши, почув уривок розмови між воїнами:

 — Чув, що скіфський цар прийняв таїнства Діоніса? — сказав один з них.

 — Так, уявляєш, що буде, як ця новина дійде до Скіфії?

 — А що? Цар же прийняв — отже, і скіфи почнуть поклонятись нашим богам!

 — Не все так просто. Аріх, той, що супроводжував Скіла в Ольвію, був на стіні й бачив, як цар бере участь у вакханалії. З лютості він одразу поскакав назад, кричав: «Ти нам більше не цар!» Тож чекай біди — скіфи скоро будуть тут і вимагатимуть його голову.

 — А цих двох я пам’ятаю. Їх ледь живих привіз сам Скіл. Я тоді стояв на варті біля брами. Він обіцяв, що особисто вивезе їх з міста.

 — Чого ж вони тікали?

 — Кажуть, їх підозрюють у шпигунстві — нібито вони збирали інформацію про поліс для ворогів.

 Почувши це, Леонтій передумав підходити. Він зрозумів, що не лише друзі скіфського царя в небезпеці — сам Скіл тепер також приречений. Треба негайно його попередити. Не гаючи ані хвилини, юнак поспішив назад.

 Наближався світанок, коли Леонтій повернувся. Господар міцно спав, досі перебуваючи під впливом вина. Леонтій почав трясти його за плечі:

 — Скіле! Царю скіфський, прокинься! — благав він.

 Скіл щось невиразно пробурмотів і знову занурився у напівсвідомий стан.

 — Скіле, прошу, послухай мене!

 — Ну, що сталося, Леонтію? — ледь розплющивши очі, промовив Скіл.

 — Твої гості втекли з будинку ще до твого повернення, але їх упіймали при спробі залишити місто. Їх звинувачують у шпигунстві.

 — Я зараз же йду туди, де вони перебувають! — вже тверезішим голосом сказав Скіл, намагаючись підвестися.

 — Ні, пане, не можна! Тобі самому треба негайно тікати з Ольвії!

 — Тікати? Чому?

 — Бо Аріх бачив тебе під час таїнства Діоніса. Він уже поскакав у Скіфію. Ти ж знаєш, що буде, коли він принесе таку звістку твоїм одноплемінникам?

 — Я свідомо зробив цей вибір. Я знайшов своє кохання і готовий відмовитися від влади над скіфами...

 — Але ти не розумієш! Скіфи вже вважають тебе зрадником. Вони можуть привести військо і тоді вимагатимуть видати тебе, після чого вони віддадуть тебе смерті. А наші правителі, щоб не зіпсувати відносини зі скіфами, видадуть тебе без вагань. Олену ти не зможеш зараз врятувати — тебе самого кинуть у темницю. Їй нічого не загрожує — вона еллінка. Їх із слугою, можливо, потримають кілька днів і відпустять, оскільки проти них немає доказів у шпигунстві. А ти маєш зникнути негайно, поки охоронцям біля міської брами не надійшов наказ — не випускати тебе.