Розділ 6.

 Накинувши на себе знайдений у господаревому гардеробі грецький плащ, Родіон, дочекавшись, коли Скіл у супроводі еллінського слуги й воїна рушив до місця вакханалії, непомітно пішов слідом. Вибрав момент, коли приставлений до будинку охоронець ненадовго залишив свій пост. Кульгаючи, Родіон тримався в тіні, уникаючи сторонніх поглядів.

 Здалеку він бачив, як скіфський цар приймав таїнства Діоніса. Коли юрба п’яних учасників вакханалії почала розбрідатися, Родіон поспішив повернутися до будинку, намагаючись встигнути раніше за Скіла. Біль у коліні вщух — суглоб нарешті розробився — і він без зусиль видерся на кам’яну огорожу. Воїн зі списом дрімав, сидячи у внутрішньому дворику біля хвіртки. Родіон обережно зістрибнув униз і, не привертаючи уваги, пройшов до будинку.

 Підійшовши до ліжка, де лежала Елла, він стиснув її плече й прошепотів:

 — Потрібно тікати. І негайно. Господар п’яний, але скоро повернеться зі слугою. Нас охороняє тільки один воїн — він дрімає, та й на вулицях зараз багато п’яних. Ніхто не зверне уваги.

 — Якщо так… Тоді біжімо. Я навіть не уявляю, якою може бути між мною та Скілом розмова, коли він прокинеться після сну…

 Елла хутко накинула поверх роздертої сукні грецький пеплос, який Скіл приніс і залишив на ліжку. У метушні вона забула повідомити Родіону про ключ, що висів на її шиї, і не зняла його. Це був той самий ключ, який Скіл повісив на її шию власноруч — від скрині з мечем Ареса. Але в ту мить у її голові не залишилося місця для страху чи логіки — лише одне бажання: тікати.

 Родіон схопив Еллу за руку, і вони рушили до воріт. Вартовий, сидячи спиною до хвіртки, все ще дрімав, затиснувши в руках спис. Відчинити засув тихо було неможливо. Перелізти паркан Родіон міг, але як перенести Еллу через високу стіну?

 Думати було ніколи. Колишній десантник наблизився до сплячого охоронця і різко вдарив його по шиї. Воїн охнув, упав навзнак і застиг. Не гаючи часу, Родіон відсунув засув, прочинив хвіртку, і вони з Еллою вибігли на вулицю, вимощену до блиску витертим камінням.

 Повний місяць залив сріблом вузькі білокам’яні вулички. Тіні п’яних перехожих сковзали по стінах, групи людей повільно розходилися по домівках після гучної вакханалії. Елла й Родіон спробували розчинитися в цій живій мозаїці, мов краплі дощу в морі, але перехожі швидко зникали за стінами своїх подвір'їв.

 — Родіку, але ж ти порушив цей… як його… континіуум? Ти вбив охоронця!

 — Та нічого йому не буде. Цей удар лише на короткий час вибиває свідомість. Це ж не задушливий прийом. Можеш не сумніватися — цей грек уже, може, й мчить за нами. Тож — уперед, за мною!

 Ще під час свого виходу в місто Родіон встиг розвідати, де знаходяться його головні ворота, тому тепер упевнено вів Еллу вузькими вуличками. На мурах фортеці повільно патрулювали вартові, а біля головної брами стояло кілька озброєних воїнів. Вибратися з міста непоміченими — здавалося неможливим.

 Раптом — з-за повороту — назустріч парі з’явилися кілька воїнів. Родіон різко зупинився, міцно притис Еллу до себе й впився в її губи. Пристрасно, несподівано, наче цілувався з коханою, яку давно не бачив.

 Воїни пройшли повз, лише заздрісно кинувши погляди на палку сцену. Жоден не зупинився.

 Коли кроки стихли за наступним поворотом, Елла сердито постукала Родіона по спині й відірвалася від поцілунку:

 — Не смій більше так робити!

 — А ти хотіла, щоб нас зупинили, роздивлялися, розпитували, хто ми й звідки? Може, тобі вже Скіл сподобався?

 — Та ще мені тут бракує античної трагедії… Отелло, схаменися!

 Біля одного з невеликих будиночків на околиці міста Родіон помітив запряжений віз із двома кіньми. Швидко відв’язавши мотузку від дерева, він схопив Еллу за руку й затягнув її в критий візок, що виразно тхнув рибою.

 Взявшись за віжки, Родіон озирнувся до Елли:

 — Тільки спокій. Спробуємо на цьому возі тихо проїхати через ворота.

 — Гаразд, я спокійна. Але звідки в тебе навички візника?

 — Кіньми керувати — не складніше, ніж мотоциклом. Натягнув віжки вліво — їдемо вліво, вправо — вправо. У п’ятому чи шостому класі на практиці розвозили воду полями — на такому ж возі, тільки з одним конем. Тоді мені дали нове прізвисько — Джигіт.

 — Пам’ятаю. Але чому саме так?

 — Бо я якось відв’язав коня від воза й спробував застрибнути на нього верхи. Без сідла. І був миттєво скинутий на землю.

 — А тепер з двома кіньми впораєшся?

 — Ще й як. Пристебніться, мадам, — усміхнувся Родіон, перекидаючи через плече Елли мотузку.

 — Фу! Від неї ж смердить, — Елла відкинула мотузку, зморщившись.

 — Смердить рибою — так це ж чудово! В місті рибу не зловиш. А значить, цей віз їздить до рибалок — по свіжий улов. Думаю, господар мав вирушити до моря з першими променями сонця, щоб встигнути повернутись на базар ще до полудня.

 — Але ж ще темно, навіть не розвиднілось.

 — Саме так. Коли повністю розвидніється, — з’явиться справжній господар, й буде запізно. А ти, якщо спитають, скажи, що ми — по рибу. Ну що, рушаймо?