Розділ 5.

  — От чорт! — вилаявся Родіон. Відійшовши від вікна, він обернувся до Елли:

 — Скіл повертається. І не сам. Усі наші плани відкладаються. Прошу, нічого не кажи. Вдавай, що ще не прийшла до тями. Якщо що — я чужинець, який тебе супроводжує, і не розумію їхньої мови. Та я й справді її не розумію. Ми чекатимемо слушного моменту, щоб утекти. Шкода тільки, що я не встиг розвідати місто та його мури...

 З цими словами Родіон вийшов із кімнати Елли й попрямував до своєї опочивальні.

 Сонце вже торкалося обрію, коли Скіл повернувся додому у супроводі двох грецьких воїнів. Один із них одразу залишився на бойовому чергуванні біля воріт. Другий, несучи великий кошик із фруктами та стравами, пішов за господарем углиб двору, до крутого сходового маршу на другий поверх, де перебували гості.

 За ними рушив і молодий еллін — слуга, який увесь цей час доглядав за кіньми, чекаючи на повернення пана.

 У кімнаті, що з’єднувала три опочивальні, Скіл кивком вказав воїнові поставити кошик на стіл, а юнакові — розкласти їжу. Потім зазирнув у кімнату, де залишив Родіона, і, переконавшись, що той лежить на ліжку, попрямував до Елли.

 Зупинившись у арці її покою, він довго мовчки дивився на сплячу дівчину. Нарешті зробив знак юнакові занести до кімнати підготовлені страви. Слуга поставив блюдо на стіл, вклонився й вийшов.

Скіл увійшов до кімнати, не зводячи погляду з обличчя Елли. Тихо присів на край ліжка й поклав в узголів'я білу сукню, щойно придбану на ринку. Деякий час він мовчки, при згасаючому світлі дня, вдивлявся в її зімкнені повіки, прислухався до дихання, навіть намагався дихати в унісон. Раптом йому здалося, що повіки дівчини ледь здригнулись — та вона так і не відкрила очей.

 «Вона дихає, отже, жива… Скоро прийде до тями» — подумав Скіл.

 Його переповнювало бажання — якнайшвидше поговорити з нею. Колись така далека, вона тепер була зовсім поруч, на відстані витягнутої руки.

 — Олено, люба… Як же я чекав на цю зустріч, — прошепотів він. — Відтоді, як ми розлучилися, минули роки. Ми були дітьми… але ти пам’ятаєш нашу клятву?

 Скіл нахилився ще ближче й майже не торкнувся губами її вуха:

 — Що б не сталося, що б не трапилося — ніхто, ніщо й ніколи не зможе розлучити нас...

 Він говорив давньогрецькою. Елла, яка в кіпрському університеті вивчала стародавню мову еллінів, розуміла все, що казав скіфський цар.

 — Я б, мабуть, і не впізнав тебе, якби не та каблучка… Та сама, яку я передав через купців. Отже, вони таки знайшли тебе у Фракії? Добре… Твій батько, Геліодор, знаний там повсюди. Слава про його військові успіхи за царя Тереса дійшла й до Ольвії, і до Скіфії. Такий воєначальник, гадаю, стане у пригоді й новому цареві одрисів — Сіталку.

 Скіл на мить затамував подих, а потім, з ніжною посмішкою, додав:

 — А ти стала ще вродливішою… Знаєш, саме сьогодні я вирішив остаточно прийняти віру еллінів. Я хочу бути з тобою. І заради цього зречуся влади над скіфами — вони не приймуть мого вибору. Мій батько був одружений з еллінкою, отже, я наполовину еллін. І я хочу жити як еллін. Їхні боги, їхні звичаї — близькі мені. Але понад усе — ти.

 Скіл узяв її долоню й поцілував її, наче священний оберіг.

 — Якщо ти погодишся стати моєю дружиною, ми негайно вирушимо до твого батька. Я попрошу його дозволу, його благословення на наш союз. Хочеш — залишимось тут, у цьому домі. А хочеш — підемо до Фракії, або ще далі, туди, де живуть елліни…

 Відповіді не було, але Скіл посміхнувся — здавалося, він почув ствердне «так».

 Він ніжно взяв долоню Елли у свою і повільно надів на її безіменний палець каблучку, яку колись передав через купців. Ця прикраса була призначена лише для неї — для його коханої й єдиної Олени. Потім нахилився й торкнувся губами її руки. У цю мить Скіл був по-справжньому щасливим.

 Озирнувшись і переконавшись, що за ними ніхто не стежить, він зняв зі своєї шиї мотузку з ключем — тим самим, що відчиняв скриню, де зберігався меч Ареса. Обережно піднявши голову Елли, він надів мотузку їй на шию, прошепотівши:

 — Ти будеш берегинею ключа до таємниці всіх скіфів, до скрині, в якій спочиває меч Ареса. Я готовий зректися влади, але ніколи не передам цей меч у руки свого жорстокого зведеного брата. Нехай меч залишиться там, де я його сховав — він допомагатиме скіфам в усі часи, коли вони самі залишаться вірними цим землям, дарованим нам богами.

 Елла прикидалася сплячою, та чула кожне слово. Вона не відкрила очей, не подала жодного знаку — тільки дихала рівно, не видаючи себе.

 Не наважившись її розбудити, Скіл обережно вийшов із кімнати. Жестом наказав воїну йти слідом. За ними поспішав і юнак-служник, що під час відсутності господаря наглядав за домом і виконував дрібні доручення.

 Скіл, його еллінський слуга та грецький воїн попрямували до священного місця, де вже готували обряд на честь Діоніса — бога вина. Над містом опускалися сутінки, вулиці потроху занурювалися в темряву. Лише вівтар у центрі площі яскраво сяяв полум’ям багать. З усіх сторін сюди сходилися городяни — на свято.

 Жінки та молоді дівчата були прикрашені виноградним листям і гронами винограду, що обвивали їхні тіла, — під ними, здавалося, не було жодного одягу.