Розділ 4.

 Скіл того дня повертався до свого ольвіопольського будинку в піднесеному настрої — він був щасливий. І не дарма: Олена, та сама, про яку він мріяв усе свідоме життя, зараз була поруч, у його покоях. Коли вона отямиться, він нарешті зможе обійняти її.

 На цій думці Скіл поринув у приємні спогади. Йому пригадалося дитинство, літо в Істросі, коли він із матір’ю гостював у родичів. Саме тоді він вперше побачив Олену — маленьку, тендітну, сором’язливу дівчинку, яка ховалася за колоною, спостерігаючи, як він, смаглявий хлопчик, ловив пташок.

 Він сидів у засідці, сховавшись за лавровим кущем, тримаючи в руках мотузку, прив’язану до кілочка, що підтримував перевернутий плетений кошик над розсипаними зернами. Пташки зліталися, покльовували приманку, не підозрюючи пастки. Коли їх під кошиком ставало вдосталь, хлопчик рвучко смикав мотузку, кілочок падав — і кошик накривав птахів. Потім він просовував руку під край, ловив пернатих у долоні й ніс на ринок — продавати торговцям, які йому давали гроші, в кілька разів менші, ніж збиралися потім виручити з їхнього продажу.

 Та того дня йому не щастило. Пташки розліталися щойно він смикав мотузку. Замість прибутку — самі горобці, яких торговці брати не хотіли, й він їх просто відпускав.

 І раптом — серед зграйки метушливих горобців — приземлився сизий голуб. Гордий, дужий, він сміливо відганяв дрібноту, не зважаючи на небезпеку. Хлопчик терпляче вичікував. І врешті — різко смикнув за мотузку. Кошик упав, голуб опинився в пастці.

 Коли Скіл тримав його у руках, гладив шовковисту голівку, до нього підійшла дівчинка — та сама, що щойно визирала з-за колони.

 — Що ти зробиш із ним? — тихо спитала вона.

 — Продам торговцям на ринку, — відказав хлопчик.

 — Відпусти його. Прошу тебе.

 — Ні. Це моя здобич.

 — Тоді я принесу тобі монету. Продай мені його. Скільки ти хочеш?

 — А навіщо він тобі?

 — Я його відпущу.

 Скіл на мить задумався. Йому стало ніяково.

 — Гаразд. Не треба грошей. Давай відпустимо його разом.

 — Давай! — зраділа дівчинка.

 Вони разом підняли голуба, відчуваючи легке тремтіння його тіла, і, розгойдавши, підкинули вгору. Птах миттєво розправив крила і злетів в небо.

 Скіл тоді подумав, що ніколи ще не бачив усмішки прекраснішої, ніж ця — усмішка дівчинки, для якої він, своїм простим вчинком, подарував радість. Йому раптом захотілося ловити голубів лише для того, щоб відпускати їх — з нею, разом.

 — Як тебе звати? — нарешті запитав Скіл.

 — Олена.

 — А мене — Скіл.

 — Скіл? Це чужоземне ім’я.

 — Так, я зі Скіфії. Моя мати — еллінка, ми гостюємо тут у родичів, але скоро повернемося додому.

 — Шкода… Ти добрий…

 Відтоді вони ще кілька разів бачилися, коли Скіл із матір’ю навідувався до Істросу. І щоразу проводили час разом, дедалі сильніше прив’язуючись один до одного. Востаннє вони зустрілися, коли їм було років по десять-дванадцять. Після смерті матері Скіл більше не приїжджав у ті краї.

 Батько Олени, воєначальник у війську царя Одріського царства, часто змінював місце служби у Фракії. Після смерті дружини він виховував доньку як амазонку й завжди забирав її із собою, де б не дислокувався. Навіть коли Скіл став царем скіфів, йому було важко розшукати об’єкт свого дитячого кохання.

 Того останнього літа, перед прощанням, Олена попросила Скіла пройтися з нею до річки. Там, на березі, вона раптово дістала з-під сукні ніж і, мовчки глянувши на хлопця, зробила надріз на своєму зап’ясті. Потім простягнула лезо Скілові. Не питаючи навіщо, він так само мовчки повторив її жест. З обох ран виступила кров. Олена простягнула свою руку, поєднавши її з його, і вони довго стояли так — з’єднані кров’ю, дивлячись одне одному в очі.

 — Давай поклянемося, що завжди будемо разом! — прошепотіла Олена.

 — Давай, — відповів Скіл.

 — Що б не трапилося, що б не сталося — ніхто, ніщо і ніколи не зможе нас розлучити!

 — Клянемося! — повторив Скіл за нею.

 — Клянемося бути разом і померти в один день! — вигукнули обидва в небеса.

 На подив Олени, після цих слів Скіл обережно доторкнувся до її губ своїми. Це був їхній перший… і єдиний поцілунок.