Розділ 4.

 Скіл сьогодні повертався у свій ольвіопольський будинок у гарному настрої, він був щасливий! Ще б пак, Олена, про яку він мріяв все своє свідоме життя, зараз перебуває поруч, у його покоях, коли вона прийде до тями, він нарешті зможе її обійняти.

 Скіл раптом поринув у приємні спогади, як він у дитинстві гостював із матір'ю у родичів в Істросі, коли вперше побачив Олену. Маленьку, тендітну, сором'язливу дівчинку, яка ховалася за колоною, спостерігаючи як він, маленький смаглявий хлопчик, ловив пташок. Нахиливши плетений кошик над розсипаними зернятами, і обперши його на кілочок, що був прив'язаний мотузкою, хлопчик ховався в укритті, спостерігаючи, як пташки зліталися поклювати приманку, коли ж вони паслися під кошиком спокійно, не відчуваючи небезпеки, хлопчик різко смикав за мотузку, кілочок вибивався з-під кошика, і пташки опинялися в клітці. Хлопчик запускав руку під кошик і ловив переляканих пернатих, потім відносив пташок торговцям на ринку, де йому давали гроші, в кілька разів менші, ніж збиралися потім виручити з їхнього продажу. Того дня у Скіла нічого не виходило, пташки швидко розліталися, щойно смикалася мотузка. І ось до зграйки горобців, яких не брали торговці й хлопчик їх просто відпускав, приєднався сизий великий голуб, який розганяв нахаб, нехтуючи власною безпекою. Хлопчик холоднокровно вичекав слушну мить і смикнув за мотузку, голуб забився під кошиком. Коли Скіл тримав голуба у своїх руках, погладжуючи його голівку, до нього підійшла дівчинка, яка запитала:

 - Що ти хочеш із ним зробити?

 - Продам торговцям на ринку.

 - Відпусти його, прошу тебе!

 - Ні, це моя здобич.

 - Тоді я принесу тобі монету, продай мені його. Скільки ти хочеш?

 - А тобі він навіщо?

 - Відпущу.

 Хлопчик замислився і зніяковів.

 - Гаразд, не потрібно мені грошей, давай тоді відпустимо його разом.

 - Давай! - зраділа дівчинка.

 Діти взяли птаха разом у свої руки і, розгойдавши, підкинули вгору, голуб умить, розправивши крила, кинувся в небо. Скіл спіймав себе в той момент на думці, що йому дуже приємно дивитися на цю усміхнену дівчинку, і що саме він своїм вчинком зміг запалити в ній цю усмішку і подарувати радість. Йому раптом захотілося знову і знову ловити голубів лише для того, щоб відпускати їх із цією дівчинкою разом.

 - Як тебе звати? - запитав нарешті Скіл.

 - Олена.

 - А мене Скіл.

 - Скіл? Це чужоземне ім'я.

 - Так, я - скіф, моя мати еллінка, ми гостюємо тут у наших родичів, але скоро поїдемо назад до Скіфії.

 - Шкода, ти добрий...

 Відтоді вони ще кілька разів бачилися з Оленою, коли Скіл разом із матір'ю приїжджав до Істросу. І щоразу вони проводили час разом, дедалі більше прив'язуючись один до одного. Востаннє вони бачилися, коли їм обом виповнилося років по десять-дванадцять, потім, після смерті матері, Скіл більше не приїжджав до Істросу. Батько Олени, будучи воєначальником у царя Одріського царства, постійно змінював місце проживання у Фракії, а після смерті дружини свою доньку виховував як амазонку і перевозив завжди за собою за місцем дислокації військового підрозділу. Тому, навіть вже ставши царем скіфів, Скілу було важко розшукати об'єкт свого кохання. Перед прощанням, того останнього літа, Олена попросила Скіла прогулятися до берега річки. На несподіванку Скіла, дівчинка, діставши з-під сукні ніж, зробила надріз гострим лезом на своєму зап'ясті, передала ніж Скілу і він, мовчки, також зробив надріз на своєму зап'ясті. В обох виступила і побігла кров із ран. Олена приєднала свою рану, що кровоточила, до такої самої рани Скіла, і вони ще довго стояли так, дивлячись один одному в очі, з'єднавши свої руки.

 - Давай поклянемося, що будемо завжди разом! - запропонувала Олена.

 - Давай! - погодився Скіл.

 - Що б не сталося, що б не трапилося, ніхто, ніщо і ніколи не зможе розлучити нас! – говорила Олена і за нею повторював Скіл.

 - Клянемося бути разом і померти в один день! - разом прокричали в небеса Олена і Скіл.

 На несподіванку для Олени, після цих слів, Скіл ніжно доторкнувся губами до її губ. Це був їхній перший і єдиний поцілунок...