Розділ 3.

  Ближче до заходу сонця група вершників наблизилася до високих кам’яних мурів, що оточували місто.

 Скіл, не гаючи ані миті, спритно зістрибнув із сідла, передав віжки Аріху й кинувся до Елли. Вона все ще була непритомна.

 Родіон між тим іноді розплющував очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

 Скіл узяв за поводи коней, до яких були прив’язані Родіон та Елла, і вже збирався йти до міста, як раптом Аріх уривчасто вигукнув:

 — Дивись! Що це за дивне накреслення?

 Він вказав на оголене плече Родіона, де темнів татуйований символ.

 — Це ж... знак Ареса? — здивувався Скіл.

 — Що це означає? Хто він такий? Еллін чи скіф? Раб чи пан? — допитливо мовив Аріх, насторожено вдивляючись у символ.

 — Не знаю, ким він є. Але він супроводжує Олену, а значить, він — мій друг, — тихо, але твердо сказав Скіл.

 Аріх знову щось помітив. Він нахилився й показав на внутрішню сторону зап’ястя Родіона.

 — Подивися: напис... «Родіос». То він таки еллін?

 — Дізнаємося... Як тільки він говоритиме. Зараз їм обом потрібен спокій, — відповів Скіл і, не чекаючи заперечень, повів коней уперед, до воріт.

 Аріх залишився зі своїм конем за межами полісу. Він завжди чекав Скіла в цьому місці, коли скіфський цар приїжджав до еллінської кам’яної твердині. Тут у нього був курінь, влаштований на возі й обвішаний шкурами, що був схожий на рухомий вівтар скифських богів.

 Скіл пройшов під кам'яною аркою, тримаючи за вузду свого скакуна і ще двох коней, до сідел яких були прив'язані звільнені бранці. Воїни на брамі перехрестили списи, але вказівним тоном скіфський цар промовив:

 — Це мої гості, вони елліни. Їм потрібна допомога лікаря.

 Воїни відчинили браму. Скіл рушив зі своїм караваном у глиб полісу.

 Місто дихало античною гармонією. Білий камінь низеньких будинків виблискував під сонцем, черепичні дахи віддавали м’яке тепло. Де-не-де виднілися двоповерхові будинки заможних городян.

 Вузькі вулички були вимощені кам’яною мозаїкою. Світлі квадрати вапняку чергувалися із сірими плитами граніту, створюючи шлях, що вів до центральної площі — до серця міста: Агори. Там, серед живої метушні торговців, філософів і жебраків, піднімалася над містом головна кам'яна споруда з колонами по всьому периметру, що слугувала городянам центром для всіх зборів і культових обрядів. До площі, з усіх боків, примикали вулички центрального кварталу, які виводили до двох ринків міста, театру, гімназії, суду, парламенту, а також до священної території, названої — Теменос, де розташовувався головний вівтар в оточенні храмів Зевса і Апполона Дельфінія — покровителя Ольвії.

 Скіл був царем народу, який не звик будувати собі будинків з каменю, огороджувати їх мурами. Однак довгий час, живучи поруч із греками, скіфи перейняли безліч їхніх звичаїв, їхні боги стали схожими на грецькі, що призвело до поділу скіфів на: тих, хто, як і раніше, кочував, і, так званих, царських скіфів, які побудували свою столицю за принципом грецького міста з оборонним валом і акрополем. Але на більше зближення скіфи не були згодні. Скіл же, вихований матір'ю-еллінкою, який володів грецькою мовою, жадав більшого зближення з еллінами. Він вважав, що греки збагатили його народ передовими досягненнями, долучили до цивілізації.

 Тут, в Ольвії, Скіл почувався як удома, тут у нього був свій двоповерховий будинок з білого вапняку, що стояв на одній із вищих терас міста. Приїжджаючи сюди, він переодягався в еллінський одяг і поводився, як і личить елліну. Усе це він робив таємно від свого народу, і навіть свого друга та соратника Аріха, якого він не посвячував у те, що він робить в Ольвії.

 Коли Скіл підвів караван до свого будинку, розташованому в центральному кварталі, неподалік від Агори, — його зустрів юнак. Хлопець схилив голову в поклоні. Скіл кинув йому монету, яка, дзенькнувши, впала на камінь. Юнак мовчки підняв її, знову вклонився й зник у вузькому провулку.

 Скіл вийняв з-за пояса ключ і відчинив невеликі дерев’яні ворота, що вели у внутрішній дворик. Він завів туди коней, де прив'язав їх у тіні дерева з широкою кроною.

 Далі господар відчинив двері до будинку і почав розв’язувати мотузки, якими були прив’язані до сідел його несподівані супутники — колишні бранці, а тепер гості.

 Першою він обережно звільнив Еллу. Вона, як і раніше, була непритомна. Скіл дбайливо підняв її на руки — тендітне тіло зовсім не відчувалося на його руках — і заніс до будинку. Піднявся на другий поверх, зайшов в опочивальню. Поклав дівчину на велике, але доволі жорстке ліжко, застелене лляною тканиною. Елла на мить ледь розплющила очі, мовби намагаючись побачити, хто перед нею, проте відразу ж, не вимовивши жодного слова, занурилася назад у безпам’ятність.

 Скіл мовчки вийшов і незабаром повернувся з прохолодним кубком води, принесеним із підземного приміщення, де тримали запаси. Поставив його на невеликий стіл біля ліжка. Потім вийшов по другого гостя.

 Родіон, на відміну від Елли, трохи прийшов до тями. Його очі були відкриті, рухи — ще повільні, та він сам намагався злізти з коня. Скіл зняв його із сідла, підхопив під лікоть і, бачачи, що юнак накульгує, супроводив його в іншу кімнату на другому поверсі. Там також стояло ліжко — просте та жорстке. На невеличкому столику Скіл поставив кубок із прохолодним вином.