Розділ 2.

 Степ дихав жаром. Піднімаючи клуби пилу, двоє вершників летіли назустріч сонцю, за ними — ще два коні без наїзників.

 На їхньому шляху опинилася людина, що вела за вузду коня, який тягнув по землі якийсь вантаж.

 До нього направив свого коня скіфський цар, який слідував першим. Порівнявшись із пішим воїном, кінь якого волочив двох нещасних, Скіл його впізнав і голосно запитав:

 — Гей, Ліде, що це за люди, яких ти полонив? На вигляд — чужинці…

 Лід, широкоплечий воїн із засмаглим, як випалена глиняна чаша, обличчям, не зупиняючись, буркнув:

 — А мені яке діло? Посаджу їх у віз, доправлю до Херсонесу і спробую там вигідно продати. В ті бухти часто приходять кораблі, господарі яких не гребують купувати рабів, щоб потім продати в інших місцях. Раджу мені не заважати — це моя здобич!

 Його голос пролунав не як відповідь, а як виклик. Скіл стиснув повід і з вогнем у голосі підняв свій акінак:

 — Я — цар скіфів! І твій цар! Як ти смієш мені погрожувати?

 У ту ж мить до них під'їхав на своєму скакуні Аріх. За ним тягнулася верениця ще з двох коней без наїзників.

 Лід кинув оком на Аріха, потім знову — на Скіла. Його голос був спокійним, як вітер перед бурею:

 — Ти цар для тих скіфів, хто вирішив жити осіло. А я — з тих, хто вклоняється духам степів, вітру й небу. Я — кочівник, що служить богам, яким поклонялися мої пращури. Мій цар — свобода.

 Скіл мовчки витримав його погляд. Його голос став тихішим, але в ньому бриніла сталь:

 — У кожного свій вибір. Я не проти твого. Та скажи: хто ці люди? Можливо, їх спіткало нещастя, що при них було?

 Лід знизав плечима. Він витяг із торби згорнутий шмат кінської шкури. Розгорнув на долонях.

 — Та тільки й усього...

 На грубій шкірі лежала каблучка. Скіл придивився. Очі його розширились — каблучка була знайома. Дуже знайома.

 Він нахилився, взяв каблучку в руку, і раптом, блискавичним рухом встромив акінак у горло Ліду.

 Той захрипів, кров полилася з рота й бризнула на суху землю. Очі застигли, він повільно похитнувся — і важко впав додолу.

 Скіл миттю зістрибнув із коня, підбіг і схилився до дівчини. Її волосся розметалося по обличчю — він обережно прибрав пасма.

 — Олено?.. Це ти? — його голос здригнувся. — Ти отримала мій подарунок та шукала мене?.. Що сталося?

 Дівчина не подавала ознак життя. Вона не реагувала на запитання. Її вуста були бліді, повіки — заплющені, мов вона спала або зникла десь у глибинах болю. Скіл обережно розплутав мотузки, що здирали шкіру на її зап’ястях, підняв її на руки, легко посадив у сідло, але дівчина лежала майже всім тулубом на гриві коня.

 Аріх діяв різкіше. Він підняв Родіона, той не пручався, лише важко вдихнув, коли Аріх посадив його на іншого коня.

 Голова Родіона втомлено впала на гриву, руки, майже безвольні, проте інстинктивно обійняли шию благородної тварини.

 Скіл оглянув обох звільнених бранців. Потім — обережно прив’язав їх до сідел, слідкуючи, щоб не передавити рани, але й не дати можливості впасти. Аріх допоміг — у нього це вийшло швидше, хоч і жорсткіше.

 Коли були закінчені всі приготування, вершники розвернули коней і поволі рушили у напрямку до Ольвії.