Частина друга. Скіл. Розділ 1.

  Шановні читачі, якщо ви читаєте цей роман не на сайті booknet.ua, - книга скопійована без дозволу автора. Переходьте, будь ласка, на мою офіційну сторінку, де ви прочитаєте безкоштовно й інші мої книги: https://booknet.ua/rodoslav-svtlann-u10881680

Родослав Світланін

                                                            Життя і смерті спивши щедрий келих,

                                                            Усі літа спаливши на вогні,

                                                            Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,

                                                            І стугонять століття по мені.

                                                                                   Б. М. Мозолевський

                                                                    Частина друга.

                                                                          Скіл.

                                                                        Розділ 1.

 Родіон лежав на спині, його очі були заплющені. Поступово він приходив до тями. У вухах гуло, на губах відчувався присмак землі, змішаної з кров’ю. Повіки нервово здригнулися, і він повільно розплющив очі. Спробував підвестися, але різкий біль у правій нозі пронизав тіло, змусив його застогнати й залишитися лежати. Очі втупилися в передсвітанкове небо.

 «Невже я пролежав на землі усю ніч?.. А де ж Елла?» — майнула думка у нього.

 Горло пересохло. Хрипким голосом він покликав:

 — Елло! Елько! Ти де?

 Поруч почувся шурхіт. Елла, немов виповзаючи з-під землі, з’явилася біля Родіона. Вона струсила землю з білої бавовняної сукні — тієї самої, в якій прийшла до табору археологів того прощального вечора, — і обтрусила бруд із білих гумових капців, схожих на туфлі без підборів. Присіла поряд із Родіоном і схилилася над ним:

 — Ти як? Що трапилося?

 — Не знаю… Спершу спалах, потім такий гуркіт, що аж перетинки ледь не полопались. Далі — темрява в очах, дзвін у вухах, і якесь провалля. А тепер — ногу не можу зігнути без болю. А ти як?

 — Майже в порядку. Лише голова гуде, і шум у вухах. Уся чомусь в землі, в багнюці, наче мене намагалися закопати. Пам’ятаю тільки, що спершу був спалах, потім оглушливий звук, а далі — ніби мене щось підхопило і кинуло десь далеко.

 — Це було схоже на вибух. Я знаю, як б'є вибухова хвиля… Невже знову відлуння війни?

 — Родько, та ти ж поранений! — злякано вигукнула Елла, побачивши його праве коліно. — Воно в крові! Тобі боляче? Де ще болить?

 — Та нормально… Полежу трохи — і все минеться. Кров? — Родіон, одягнений лише в шорти та кросівки, поглянув на закривавлене коліно і поспішив її заспокоїти. — Це просто подряпини, капілярна кровотеча. Пам’ятаєш, як у дитинстві — приклав подорожник, і все. Але чому до нас ніхто не прибіг? Табір же зовсім поруч…

 — Не знаю, але в мене відчуття, що нас відкинуло дуже далеко. Ми ж були на самому дні котловану, а зараз лежимо на вологій траві.

 — Теоретично, нас мало нашпигувати осколками, якби то справді був вибух боєприпасу…

 Елла підвелася й озирнулася навколо. Світанок вже набирав сили. За обрій щойно опустилось яскраве сузір’я Оріона — його три зірки та туманність Меча неможливо було з чимось сплутати на небосхилі. Небо з протилежного боку від сходу сонця затягували щільні хмари.

 — Родько, — сказала вона повільно, з огляду на обрій, — тут щось не так. Табору не видно. Ми наче на пагорбі, але не на Мамай-Горі… Рослинність інша. Немає наших котлованів, жодних слідів розкопок. І вогників сіл на протилежному березі немає. І навіть водосховище кудись поділося — бачу тільки тонку сріблясту стрічку якоїсь річки вдалині. А де ж квадратики реакторів нашої атомної?

 Вона знову обернулася до Родіона, і в її голосі вперше з’явилась тінь страху:

 — Родько… Все навколо — чуже! Де ми?

 — Це дійсно не Мамай-Гора… Це — зовсім інше місце! — Родіон підвівся на лікті й розгублено озирнувся навколо. — Може, ми досі спимо?.. Мені щойно, коли я був, мабуть, без тями, наснилося щось дивне. Це було ніби видіння, або, скоріше, спогад. Наче з дитинства. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про нашу суперечку з Володькою?

 Елла кивнула, не перебиваючи.

 — Так от, я раптом побачив усе ніби наяву. Але не зовсім так, як було насправді. Бо ж Володька тоді навіть не поліз на вишку — злякався. А у сні — поліз. Хоча спершу він запропонував мені угоду: щоб я відмовився залицятися до тебе в обмін на найдорожче, що мав — хокейну ключку з написом «Сокіл Київ», яку йому подарував старший брат.

 Родіон замовк на мить, у голосі з’явився відтінок замисленості.

 — І ось у самому початку того видіння я бачу: стоїть переді мною Володька, але обличчя в нього якесь… не його. Світле, майже прозоре — ніби ангел. І він підносить мені ту ключку як знак перемоги. Але в руках у нього вона виглядає наче довгий меч. І я... відмовляюсь. Як і в реальності — я тоді не прийняв ту ключку.

 Елла мовчала, слухаючи його з напруженою увагою.

 — А далі… вже не ангел, а справжній Володька знову, — він лізе за мною вгору по тій залізній драбині, злобно скрипить зубами, але піднятись не може. Його знімають пожежники. І раптом — з’являєшся ти. Хоча тебе ж там не було в реальності. Ти вже поруч, на самому верху, береш мене за руку й… тягнеш через огорожу донизу. А потім ми разом падаємо у прірву…