Розділ 29.

 В одну мить перед Родіоном, як кінофільм, промайнуло, начебто, все його життя. І ось він, маленький хлопчик, стоїть по коліно у воді, що бурхливо мчить назустріч, як у гірській річці, усередині темного, наповненого туманом, тунелю круглої форми, в кінці якого видніється світло. З цього тьмяного світла до нього назустріч наближається, немов іде по воді, за обрисами, хлопчик, приблизно його віку, в сліпучо-білій сорочці до самих п'ят. І ось, він уже бачить його поруч із собою, розрізняючи його світле волосся, що закручується, як у ангела. На витягнутих руках незнайомець тримає предмет, схожий на довгий меч. Підійшовши ближче, незнайомець сказав:

 - Візьми, ти виграв, тепер вона твоя, - і з цими словами простягнув предмет Родіону.

 Родіон узяв із рук хлопчика предмет, який здалеку був схожий на меч, але у своїх руках побачив стару, перемотану чорною ізоляційною стрічкою, хокейну ключку з написом: «Сокіл» Київ».

 - Володько, ти?

 - Так, це я, - відповів хлопчик. - Бери, я тоді програв нашу суперечку, але виграш тобі так і не віддав.

 - Ти думаєш, що я хотів твою стару ключку? Це ти сам запропонував, а мені нічого твого не потрібно було, я суперничав з тобою, бо мені подобалася Елька і, головне було тоді, не те, хто з нас виграє, а кого вибере вона...

 Схожий на ангела незнайомець, який представився Володькою з дитинства, зник. В очах Родіона раптово потемніло, голова запаморочилася, і раптом знову в очі вдарило сліпуче світло!

 Чіпкі дитячі пальці переступали з одного сходового трапа висотної щогли на інший. Те, що знаходилося внизу, ставало дедалі меншим і меншим. Будови аеродрому, автомобілі й автобуси на стоянці здавалися іграшками. Восьмирічний Родіон дерся вгору по сходах, перебуваючи попереду свого однолітка Володьки, який, скриплячи зубами, боячись подивитися вниз, все ж таки піднімався. Раптом коліна Володьки затремтіли, на очі накотилися сльози. Родіон озирнувся, йому здалося, що Володька припиняє боротьбу, але до мети, до перемоги, до самого верху залишається лише кілька щаблів. Родіон із ще більшим завзяттям подолав відстань, якої не вистачало, і опинився на самому верху щогли аеродрому, на майданчику з огорожею, де було розташовано ультракороткохвильові антени, прожектори, і на сильному вітрі, якого навіть не відчувалося внизу, майорів величезний флюгер.

 Раптом до Родіона долинуло з гучномовців, встановлених по всій площі аеродрому, грізне попередження диктора: «Увага! Особам, які перебувають на щоглі! Терміново спуститися вниз! Повторюю, терміново спустіться вниз!»

 При цьому внизу почувся звук сирен, до висотної щогли під'їхали машини швидкої допомоги та пожежної служби. Трохи пізніше під'їхав і міліцейський УАЗ.

 Вітер посилювався, флюгер несамовито тріпотів і розривався. Родіон притиснувся до огорожі, він досяг своєї мети і сам вже збирався спускатися, але спуститися і потрапити до дитячої кімнати міліції йому не хотілося, тому він вичікував. Один із пожежників став підніматися сходами щогли.

 Внизу, притулившись до тополі, стояла маленька дівчинка, вона плакала, прикусивши кілька пальців правої руки.

 Тим часом пожежник доліз до Володьки і, міцно обхопивши його, став спускатися разом із ним. Коли ж він, спустившись, відніс тремтячого Володьку до машини швидкої допомоги, маленька Елька, та дівчинка, що плакала під тополею, раптом підбігла до сходів щогли і почала підніматися вгору. Через деякий час, слідом за нею, почали підніматися двоє пожежників, кричачи їй, щоб вона зупинилася і спустилася. Піднявшись на самий верх, Елька схопила за плечі Родіона і, не стримуючи сліз, прокричала йому у вуха:

 - Родьку, навіщо ви все це влаштували? Час дуелей минув!

- Нічого ми не влаштували, краще подивися, який звідси вид! - згинаючись на вітрі, однією рукою утримуючи Ельку, іншою півколом вказуючи на горизонт, сказав хлопчик.

 - Теж знайшов час милуватися!

 Пожежники тим часом добиралися до самого верху.

 Елька взяла праву руку Родіка у свою і сказала:

 - Ну що, Ромео? Я тепер твоя Джульєтта! Ти виграв суперечку! У тебе є парашут?

 - Ні!

 - І в мене немає! Ходімо, не бійся!

 При цих словах маленька Елька протиснулася крізь огорожу і, потягнувши за собою Родіка, зробила крок у безодню. За мить, двоє дітей, взявшись за руки, на жах усіх, хто був унизу, стрімко падали. Земля швидко наближалася, але здавалося, що вони не падають, а парять у повітрі й у них, як у ангелів, за спиною - крила!