Розділ 28.

  Після того як припинилися хоч і не сильні, але затяжні дощі, що тривали майже весь останній тиждень, ґрунт на вершині гори розкис, а на дні розритих котлованів утворилися калюжі — вода сходила повільно. Сьогодні звичних розкопок не проводили. Цілий день студенти й викладачі, які залишилися в таборі, пакували інвентар та особисті речі у вантажівку, що приїхала по них, періодично відволікаючись на прощальні фотосесії. Уже завтра вранці автобус мав забрати учасників експедиції до Запоріжжя. Після літньої практики на них знову чекали навчальні аудиторії. На той самий день були викликані й бульдозери — загорнути розчищені «приміщення» загадкового поховання.

 Студенти, викладачі та волонтери — з яких сьогодні залишилися тільки Елла й Родіон — почали готуватися до прощального вечора. У таборі, після заходу сонця, повітря наповнив апетитний аромат смаженого м’яса. На польовій кухні, при світлі акумуляторних ламп, кипіла робота. Улюбленець усієї експедиції — кухар Самір — щедро накладав у тарілки соковиті шматочки шашлику, приготованого власноруч. Стіл був щедро сервірований салатами, рибними й м’ясними стравами, безалкогольними напоями... Перелік страв міг би позмагатися з меню будь-якого місцевого ресторану.

 Трохи осторонь, неподалік від святкового столу, розвели велике багаття — таке, як колись палили в піонерських таборах за радянських часів. Язики полум’я здіймалися в темне небо, а ще вище — яскраві іскри, що злітали вгору, наче феєрверк, і невдовзі згасали. Тепло від вогнища відчувалося за кілька метрів, а завдяки йому й легкому диму комарів, яких зазвичай тут чимало в цю пору, навколо столу зовсім не було видно.

 Вечеря вдалася на славу — панувала атмосфера теплої родинної зустрічі, наче за святковим столом зібралися найближчі люди. Ніхто не хотів згадувати про завтрашнє прощання. Ті, хто приїхав з різних вишів, обмінювалися номерами телефонів і сподіваннями, що доля знову зведе їх на розкопках. Більшість присутніх були студентами одного курсу, тож вже з понеділка мали побачитися в аудиторіях Запорізького університету.

 Після вечері всі розсілися на колодах довкола багаття. Дрова вже перегоріли, але тліючі поліна ще віддавали яскраво-червоне світло й лагідне тепло, огортаючи коло друзів останніми хвилинами спільного літа.

 У когось у руках з’явилася гітара — стара, трохи потерта, але з теплим, глибоким звучанням. Уже з першими акордами навколо багаття стало тихіше: група хлопців підхопила знайому мелодію, несміливо підспівуючи тому, хто грав. Час у дружньому колі минав непомітно — одна композиція змінювала іншу, голоси ставали впевненішими, а сміх — щирішим.

 На подив Елли, Родіон раптом підвівся, попросив гітару. Обережно взяв її в руки, налаштував кілька струн під себе — і, не знімаючи погляду з вогню, заграв. Його голос, глибокий, спокійний, залунав на тлі нічної тиші, і всі навколо завмерли:

 На войне — как в огне,

 В пламени брода нет.

 Сплю, и видятся мне

 Двадцать прожитых лет.

 Снится мне отчий дом,

 Тихий сад у ворот.

 В низком домике том,

 Моя мать меня ждет…

 Возвратиться б домой!

 Пасть к коленям твоим.

 Жить, ведомым мечтой,

 Для людей, кто любим!

 Вспомню матери песнь,

 Вспомню руки отца,

 Неужели же жизнь

Стоит каплю свинца?

 Дай, о Боже, домой

 Возвратиться живым!

 Так не хочется мне

 Умирать молодым!

 З останнім акордом Родіон обережно зняв гітару й повернув її власнику. Настала коротка тиша, яку вже за мить зірвали оплески — щирі, гучні. Пісня всім сподобалася, і ще більше — як її виконав колишній десантник.

 — Та я ж, узагалі, співати не вмію, — ніяково всміхнувся Родіон, ніби хотів виправдатися перед усіма.

 — А що це за пісня? Щось не пригадую такого хіта в жодному чарті, — здивовано запитав власник гітари.

 — Та це я ще в армії складав, — відповів Родіон, опустивши погляд.

 — Справді? Це ти написав? — не втрималась Елла.

 — Якось саме в голову прийшло… — зніяковіло озвався він.

 Хлопці з різних боків кола схвально закивали, дехто підняв руку в знак поваги, і хтось стиха сказав: «Молодець, брате».

 — А чого така тема, друже? Зараз начебто мир у всьому світі, — знову озвався власник гітари.

 — Вважай, що це — пісня пам’яті. Для тих, хто загинув тут, на цій висоті, й на таких самих, коли наші прадіди з берегів Дніпра німців гнали...

 — Ну що ж, респект автору! — урочисто виголосив господар гітари. — А тепер — балада про стародавніх воїнів!

 І вже за мить, під нову мелодію, вечір знову потонув у піснях.

 — Ну й молодчина ж ти, Родько! — похвалила Елла. — І не знала, що в тебе такий талант! Хоча у вас уся родина творча — є на кого рівнятися. А щось іще зі свого виконаєш?