Розділ 25.

 Наступного дня Родіон та Елла також прийшли до школи на годину раніше запланованого для зустрічі з Грековим часу. Кабінет природознавства та біології був відчинений, у дверях був залишений Грековим ключ. Увійшовши до кабінету, Родіон і Елла відчули запах свіжої фарби, тому відчинили вікна для провітрювання. Під заскленими рамочками, що висіли на стінах, можна було розгледіти гербарії рослин та засушених метеликів. Родіон зупинився біля шафи з експонатами. На полицях стояли баночки із заспиртованими жабами, ящірками, павуками та іншими членистоногими. Його увагу привернула велика банка з поміщеною в якусь блакитнувату рідину змією. На витягнутому буро-сірому тілі змії чітко проглядалася чорна звивиста смуга, таке ж забарвлення мала й та шкірка, яку плазун залишив після линьки і яку він виявив на Мамай-Горі. Родіон прочитав напис, розміщений унизу банки: «Отруйні змії України. Степова гадюка». Підкликати Еллу до цієї шафи Родіон не став. Його супутниця в цей час розглядала в спеціальному скляному стенді опудала різних тварин і птахів, серед яких вирізнялися опудала вухатої сови, степового орла, дикої качки, зайця, лисиці, черепахи і навіть невеликого дикого кабана.

 - Так, у цьому кабінеті багато чого змінилося. Наприклад, цього стенду з опудалами тварин у наші роки не було, - сказала Елла.

 Родіон підійшов також до цього стенду, його погляд упав на опудало ховраха, що стояв на задніх лапках.

 - А ти пам'ятаєш, який був переполох у школі, коли її «атакували» ховрахи?

 - Так, ось це пам'ятаю! Була якраз перерва, і гризуни, які незрозуміло звідки взялися, а їх було так багато, метушилися коридорами й кабінетами, забивалися під шафи, дівчата верещали, застрибували на парти, хлопчаки теж шарахалися на всі боки. Усі кричали: «Щури! Щури!». Пам'ятаю, як на ці верески та крики зі свого кабінету вибігла в коридор наша директорка. А в цей момент, просто на неї, мчав збожеволілий товстий «щур». Директорка не розгубилася і наступила своїм високим підбором на схожого на білку без хвоста, як з'ясувалося потім, ховраха. Однак відпустити гризуна, що пронизливо пищав, вона не наважувалася, так довго й стояла, притиснувши ховраха каблуком до підлоги, піднявши догори зігнуті в ліктях руки зі стиснутими кулаками, щось вигукуючи та майже ридаючи, аж доки один хлопчик не наважився підійти й забрати з-під туфельки директорки схожу на білку тваринку. І цей хоробрий хлопчик був ти, Родіоне. Усі дівчата тоді в класі говорили, що ти - герой, не побоявся, що він тебе вкусить, а директорка тебе похвалила при всіх, сказала, що ти вчинив як справжній чоловік.

 - Так, це був другий раз, коли вона мене погладила по голівці. Тільки я не її тоді рятував, мені ховраха було шкода, я думав, що вона його остаточно розчавить. А хто ж міг не боятися цих гризунів? Тільки той, хто їх і приніс до школи...

 - То що, це ти їх у школу приніс? Але навіщо?

 - З благородною метою. Хотів поповнити наш «живий куточок», подарувати школі, але ці гади прогризли дірку в сумці й розбіглися до того, як я їх нашому викладачеві з природознавства встиг показати.

 - Ну ти даєш! Ніколи б не подумала, що це твій вчинок став причиною того переполоху.

 - Так ніхто й не подумав, що це зробив я. А потім школу закрили на тиждень, викликали спеціальну службу, щоб потруїти гризунів, виходить, ви мені мали ще дякувати за позачергові канікули!

 - А де і як ти їх зміг стільки наловити?

 - За нашим аеродромом, у полі, їх там цілі колонії в норах живуть. Нори вони роблять під певним кутом, виливаєш у нору відро води і чекаєш, тільки розташовуєшся з потрібного боку, щоб ховрах, який вискакує «після душу», тебе не помітив заздалегідь. Як тільки з'явилася його голова, різко хапаєш його за горло з боку спини, але якщо гризун встиг повернути голову, вважай, що він тебе серйозно покусав, різці в нього гострі.

 - І ти ловив їх сам?

 - Володька виливав лише воду, він ховрахів брати до рук боявся, я ж у цей час вже був готовий, схилившись над ніркою, схопити гризуна під час його появи. Таким чином, ми їх наловили повну шкіряну сумку. Ми з Володькою ховрахів поділили, своїх він помістив у себе вдома, у кролятнику, звідки вони теж втекли, але він не знав, що я своїх хочу подарувати нашому «живому куточку». Хоча, може, потім і здогадався після цього випадку, що це були мої «підопічні», але я не чув, щоб від нього така інформація виходила.

 - У якому це було класі?

 - Здається, у четвертому, коли в нас і природознавство почалося.

 - А зізнатися потім боявся, бо тебе рятівником зробили?

 - Найбільше боявся, щоб ти про мене не подумала, що я гризунів спеціально в клас приніс, щоб потім усіх від них врятувати і стати таким собі «Бетменом». Мій випадок ще що, а ось Петька Панькін додумався принести в портфелі в клас бойову гранату часів війни. Це було у восьмому класі, коли ти з нами вже не вчилася. Наш вчитель із трудового виховання, колишній офіцер і в минулому вчитель початкової військової підготовки, тоді ліг грудьми на Петькін портфель, що лежав на підлозі, коли нас із класу евакуювали. Після цього випадку Петьку Панькіна у школі прозвали: «Пень-Кіллер».

 - Так, а ось і я, доброго дня, друзі! - до кабінету з ноутбуком і папкою з якимись паперами увійшов Греков.

 - Доброго дня, Кириле Мефодійовичу, - привіталася Елла, а Родіон підійшов і потиснув руку вчителю. - А ми тут згадуємо свої шкільні роки.