Розділ 25.

 Наступного дня Родіон та Елла знову прийшли до школи раніше запланованого часу зустрічі з Грековим. Кабінет природознавства та біології виявився відчиненим — у дверях висів ключ, залишений вчителем.

 Увійшовши всередину, вони відчули різкий запах свіжої фарби, тому відразу відчинили вікна для провітрювання.

 На стінах під склом висіли акуратно оформлені гербарії з польових рослин і розкриті крилами метелики, закам’янілі у вічній нерухомості. Родіон зупинився біля заскленої шафи, де на полицях стояли баночки з прозорою рідиною. У ній застигли жаби, ящірки, павуки та інші членистоногі.

 Його увагу привернула велика банка з поміщеною в неї змією. У блакитнуватій рідині звивалося витягнуте буро-сіре тіло з чорною хвилястою смугою вздовж хребта. Така ж смуга була на шкірці, яку він знайшов на Мамай-Горі. Родіон нахилився ближче й прочитав етикетку:

 «Отруйні змії України. Степова гадюка».

 Кликати Еллу до цієї шафи він не став — вона якраз розглядала опудала тварин у іншому спеціальному скляному стенді. Там стояли: вухата сова, розправлений у стрибку заєць, гордий степовий орел, дика качка, руда лисиця, сухопутна черепаха і навіть невеликий дикий кабан.

 — Так, у цьому кабінеті багато чого змінилося, — промовила Елла, вдивляючись в очі опудала сови. — Цього стенду з тваринами в наші роки точно не було.

 Родіон підійшов ближче. Його погляд зупинився на ховраху, що стояв на задніх лапках.

 — Елло, а ти пам’ятаєш, який був переполох, коли школу «атакували» ховрахи?

 — Ще б пак! — вона засміялася. — Це було під час перерви. Їх було безліч, і вони бігали коридорами та кабінетами, забивалися під шафи. Дівчата верещали, застрибували на парти, хлопці — в паніці теж шарахалися на всі боки. Усі кричали: «Щури! Щури!». Пам’ятаю, як директорка вискочила зі свого кабінету — і просто на неї по коридору мчав божевільний «щур»!

 Родіон багатозначно посміхнувся, Елла продовжувала згадувати:

 — Директорка, можливо, випадково наступила своїм високим підбором на схожого на білку, як з'ясувалося потім, ховраха. Але ж відпустити не наважувалася. Довго стояла, притиснувши каблуком гризуна, руки з кулаками підняті догори, щось вигукувала — мало не плакала. Аж доки один хлопчик не наважився підійти й забрати з-під її туфельки бідну тваринку.

 Вона глянула на нього з усмішкою.

 — І цим хоробрим хлопчиком був ти, Родіоне. Дівчата потім казали, що ти герой — не побоявся, що вкусить. А директорка тебе тоді ще при всіх похвалила — сказала, що ти справжній чоловік.

 — Так, це був другий раз, коли вона мене по голівці погладила, — Родіон знову посміхнувся. — Хоча я тоді не її рятував. Ховраха було шкода — думав, що вона його зовсім розчавить. Але хто ж міг не боятися цих гризунів? Той, хто їх і приніс до школи...

 — Стривай… Ти хочеш сказати, що це ти їх приніс?

 — Авжеж. З благородною метою! Хотів поповнити наш «живий куточок». Але вони прогризли дірку в сумці й втекли ще до того, як я їх хотів показати вчителю з природознавства.

 — Ти був такий серйозний… Я б ніколи не подумала, що це твоя витівка спричинила той хаос.

 — Ніхто й не подумав, що це зробив я. А потім школу зачинили на тиждень — викликали службу, щоб потруїти гризунів. То ви мені ще дякувати мали за позапланові канікули!

 — А де ж ти їх стільки наловив?

 — За аеродромом, у полі. Там ховрахів дуже багато. Їхні нори йдуть під кутом — виливаєш у нору відро води й чекаєш. Стаєш з потрібного боку, щоби гризун тебе не побачив, і як тільки з’являється — хапаєш за шию. Але якщо він встиг повернути голову — тоді вже тримайся: укус буде серйозний.

 — І ловив ти їх сам?

 — Володька виливав воду, а я чатував біля нори. Ми набрали повну шкіряну сумку. Потім поділили: він своїх посадив удома в кролятник — теж утекли. А я хотів подарувати школі. Може, Володька й здогадався, хто в усьому винен, але мовчав.

 — Це коли було?

 — Здається, у четвертому класі. Якраз тоді природознавство почалось.

 — І ти не зізнався, бо тебе рятівником зробили?

 — Більше боявся, щоб ти не подумала, ніби я все підлаштував, аби зіграти Бетмена. Але мій випадок — то ще дрібниці. Петька Панькін у восьмому класі приніс у портфелі справжню бойову гранату часів війни.

 — Ти жартуєш?

 — Аж ніяк. Вчитель, колишній офіцер, ліг на портфель, коли нас евакуювали з класу. Після цього Панькіна в школі прозвали... Пень-Кіллер.

 У кабінеті на якийсь час запанувала тиша. За вікном, у дворі школи, зашелестів вітер по березовому листю.

 — Так, а ось і я, доброго дня, друзі! — до кабінету з ноутбуком і папкою з якимись паперами увійшов Греков.

 — Доброго дня, Кириле Мефодійовичу, — привіталася Елла, а Родіон підійшов і потиснув руку вчителю. – А ми тут згадуємо свої шкільні роки.

 Родіон, ще до появи свого колишнього вчителя в кабінеті біології, підготував ноутбук і підключився до інтернету. Коли Греков відкрив свій, Родіон запропонував:

 — Я готовий продовжити незакінчену під час обговорення вчорашню тему.