Розділ 24.

  Домовившись про зустріч біля каналу, що проходив крізь усе місто, як у початкових класах школи, наступного ранку Родіон чекав Еллу.

 — Дівчині належить запізнюватися, — подумав він, глянувши на годинник.

 Можна було б насолоджуватися природою: водою, що швидко бігла каналом, порослим плакучими вербами, чиї гілки торкалися поверхні, зеленої від заростей водоростей. Можна було б. Якби не сірий дощ, який то стишався, то знову, набираючи сили, стікав холодними краплями. Родіон, здригнувшись, розкрив парасольку. І саме тоді з-за повороту, теж під парасолькою, з’явилася Елла.

 — Слухай, я вже пів години на тебе чекаю! — з докором вимовив Родіон, коли Елла наблизилася.

 — А куди поспішати? Ми ж і так йдемо на годину раніше, ніж призначив Грек, — безтурботно відповіла вона.

 — А як же пройтися класами? Згадати шкільні роки?

 — Ось і йдемо, — посміхнулася Елла і, передаючи Родіону свою сумочку так, наче вручала хлопцеві портфель, додала: — Тримай.

 Зовні будівля школи анітрохи не змінилася для колишніх учнів.

 «Загальноосвітня середня школа №6» — свідчив напис із тризубом біля входу.

 Увійшли вони не через головний вхід, а зі двору, користуючись входом для персоналу. Піднявшись на другий поверх, зайшли до спортивної зали, яка слугувала ще й місцем для масових заходів.

 Вони стояли посеред запиленого залу, у якому панувала тиша, лише вітер через відкрите вікно злегка ворушив старі штори.

 Тут усе залишалося майже так само, як після останнього святкування — мабуть, вручення атестатів. Трибуна та столи в кінці залу стояли ще не прибрані, стільці були розставлені абияк.

 — Елло, пам'ятаєш нашу лінійку, коли ми вперше прийшли до школи? — запитав Родіон, його слова луною відбилися від стін.

 — Майже нічого... Я була такою наляканою. Для мене це був страшенний стрес!

 — А я той день пам’ятаю дуже добре, — усміхнувся Родіон. — Тоді, як і сьогодні, накрапав дощ, і нас загнали сюди, у спортзал, замість подвір'я. Я вперше тебе побачив! Ти стояла, опустивши голову, ховаючись за величезним букетом жоржин. Я так хотів сісти з тобою за одну парту... Але мене посадили з іншою дівчинкою. Хоча це я вже наперед забігаю.

 На лінійці я мав читати вірш. Ми вчили його з мамою спеціально для цього дня.

 Пам’ятаю, як мене покликали до мікрофона. Я йшов до сцени, прикрашеної повітряними кульками, й ноги в мене тремтіли. У голові стояв туман. Думка, що мене слухатиме купа незнайомців, просто паралізувала.

 Старшокласники підлаштували мікрофон під мій зріст, я набрав повітря в груди... і тремтячим голосом вимовив лише перший рядок російською мовою:

 «Учительница первая моя...»

 І все. Вірш наче вітром здуло з голови.

 Настала ніякова пауза. Я дивився тільки на тебе. Це давало мені сили.

 Ти стояла сумна. І я вирішив тебе розвеселити.

 — Справа в тому, — Родіон злегка засміявся, — що читати я навчився рано, у п’ять років. Дитячих книжок у нас удома було небагато, тож я читав усе, що траплялося під руку. У нашій бібліотеці були дорослі книги, бабусині підшивки журналу «Здоров'я». Я навіть якось підійшов до мами з питанням: «Мамо, а що таке позаматкова вагітність?» — і досі пам’ятаю її вираз обличчя!

 А особливо мені подобалася збірка гуморесок Андрія Сови. Колись бабуся й дідусь навіть були на його концерті. Після того з’явилася вдома збірка з автографом, усі ті гуморески я вивчив напам’ять.

 Так ось, пауза затягувалася… До мене підійшла директорка — Катерина Савеліївна. Вона присіла, щоб говорити мені просто на вухо:

 — Ну ж бо, не бійся, у тебе все вийде!

 Я прошепотів у відповідь:

 — А можна українською?

 — Можна, — впевнено кивнула вона, хоча школа в нас була російськомовна.

 Її підтримка додала мені впевненості. Я випрямився, глибоко вдихнув і, не зводячи погляду з тебе, почав читати виразно, голосно:

 «З пивної — в підвальчик, з буфету — у бар.

 Насмокчиться мальчик і тре тротуар.

 На шії — транзистор, борідка — «а ля…»

 Блукає по місту мов лугом теля.

 Ніде не працює в свої двадцять шість.

 Лиш їсть і танцює, танцює і їсть…

 — Далі вже погано пам'ятаю… Закінчується гумореска, щось на кшталт:

 «Мамаша… дає на «бокальчик», та ще й прибавля:

 «Воно ж іще мальчик, нехай погуля!»

 Елла розсміялася, Родіон знизав плечима:

 — Скільки років минуло, а досі пам'ятаю! А от вірша «про першу вчительку» — не пам'ятаю...

 — Вибач, я не пам'ятаю твого виступу, я тоді ледве витримала ту лінійку, все було так страшно. А як відреагували на твій виступ: директорка, вчителі, батьки?

 Після того, як закінчив читати гумореску, перевів очі на присутніх і побачив школярів різного віку, які сміялися, та їхніх усміхнених батьків. Тільки обличчя моїх батьків були невдоволеними, тож я зрозумів, що прочитав не те і не до місця. Директорка, до її честі, не перервала мій виступ. Коли я закінчив, вона підійшла, погладила мене по голівці й сказала в мікрофон: