Розділ 24.

 Домовившись про зустріч біля каналу, що проходить через все місто, як у початкових класах школи, вранці наступного дня Родіон чекав Еллу.

 - Дівчині належить спізнюватися, - подумав Родіон, глянувши на годинник.

 Можна було б насолоджуватися природою навколо, дивлячись на воду, що швидко біжить, по каналу, порослому плакучими вербами, гілки яких торкалися води, яка мала зеленуватий відтінок через зарості водних рослин, якби не похмурий дощ, який то затихав, то пускався знову. Родіон, поїживаючись, розкрив парасольку. З-за повороту, також із парасолькою, з'явилася Елла.

 - Слухай, я вже на тебе півгодини як чекаю, - незадоволено вимовив Родіон, коли Елла підійшла до нього.

 - А куди поспішати? Адже ми й так ідемо на годину раніше часу, який нам призначив Грек?

 - А як же пройтися класами, згадати шкільні роки?

 - Ось і йдемо, - сказала Елла, передавши Родіонові свою жіночу сумочку з таким виглядом, ніби вона передає хлопчику, який проводжає її, шкільний портфель.

 Зовні будівля школи для колишніх учнів анітрохи не змінилася. «Загальноосвітня середня школа № 6» - свідчив напис з українським тризубом біля входу на територію. До будівлі школи Родіон та Елла увійшли не через головний вхід, а через вхід із двору, яким користувався персонал освітнього закладу. Піднявшись на другий поверх, вони увійшли до спортивного залу, який використовували також і для проведення масових заходів, й було видно, що від часу останнього, імовірно, вручення випускникам 2012 року Атестатів про середню освіту, трибуна та столи в кінці зали були ще не прибрані, а з обох боків зали хаотично були розставлені стільці. У залі нікого не було, кожне сказане слово супроводжувалося луною.

 - Елло, пам'ятаєш нашу «лінійку», коли ми прийшли перший раз у перший клас?

 - Майже нічого, я була тоді така боягузка, для мене це був такий стрес!

 - А ось я добре пам'ятаю той день! Тоді, як і зараз, йшов дощ і нас загнали до цієї зали, замість проведення лінійки на подвір'ї школи. Я тоді вперше побачив тебе! Ти стояла, опустивши голову, боялася дивитися в зал, прикриваючись величезним букетом жоржин! Моя мета тоді була - сісти з тобою за одну парту, а мене, на жаль, посадили з іншою дівчинкою, але це я вже забігаю наперед. На лінійці я мав читати вірш, який вчили спеціально для цього заходу разом із мамою. І ось, мене покликали до мікрофона. Коли я йшов до сцени, прикрашеної повітряними кулями, ноги підкошувалися, у голові - туман, думка про те, що мене слухатиме така кількість незнайомих людей, просто вбивала. Коли під мій зріст підлаштували мікрофон, я зміг тремтячим голосом вимовити лише перший рядок: «Учительница первая моя...». І все! Забув вірш від хвилювання повністю. Настала болісна пауза, але я дивився лише на тебе, і це надавало мені сил та впевненості. Тобі було сумно, і я вирішив розвеселити тебе. Річ у тім, що читати я навчився рано, ще в п'ять років, вдома дитячих книжок було небагато, тож читав усе, що потрапляло під руку, у книжкових шафах у нас вдома була непогана, але доросла бібліотека, для читання обирав книжки, які були тонші. Читав як російською, так і українською. Приваблювали навіть бабусині підшивки журналу «Здоров'я», у зв'язку з моєю цікавістю у перегортанні цих журналів, пам'ятаю мамин вираз обличчя, коли до неї підійшов шестирічний син із запитанням: «Мамо, а що таке «позаматкова вагітність»?». Але особливо в нашій книжковій шафі мені сподобалася збірка гуморесок українського артиста та поета Андрія Сови. Справа в тому, що одного разу гуморист приїжджав до нашого міста, і ще бабуся з дідусем ходили на його концерт, після якого в нашій бібліотеці з'явилася невеличка збірка з автографом автора, всі твори з якої я й вивчив напам'ять. Пауза затягнулася. Наша директорка, Катерина Савеліївна, зробила крок до мене, присіла, щоб говорити мені на вухо, і сказала:

 - Ну ж бо, давай, не бійся, у тебе все вийде!

 Я ж, ледь тихо видавив із себе їй на вухо:

 - А українською, можна?

 - Можна, - упевнено відповіла директорка, хоча школа в нас була російськомовна, але ця впевненість передалася і мені.

 Я надихнувся і, дивлячись тільки на тебе, виразно почав:

 З пивної - в підвальчик, з буфету – у бар.

 Насмокчиться мальчик і тре тротуар.

 На шії – транзистор, борідка – «а ля».

 Блукає по місту мов лугом теля.

 Ніде не працює в свої двадцять шість.

 Лиш їсть і танцює, танцює і їсть…

 - Ну, і далі в такому ж дусі! Закінчується, щось на кшталт того:

 Мамаша… дає на «бокальчик», та ще й прибавляє:

 «Воно ж іще «мальчик», нехай погуляє!»

 Елла розсміялася.

 - Скільки років минуло, а ще й досі пам'ятаю! А от вірш «про першу вчительку» - не пам'ятаю...

 - Вибач, я не пам'ятаю цього твого виступу, я ледве тоді витримала цю лінійку, все було так страшно. А як відреагували на твій виступ: директорка, вчителі, батьки?

 - Після того, як закінчив читати «гумореску», перевів очі на присутніх і побачив навколо школярів різного віку, які сміялися, та їхніх усміхнених батьків, тільки ось обличчя моїх батьків були явно невдоволеними, тож зрозумів, що прочитав не те, не до місця. Директорка, до її честі, не перервала мого виступу, після того, як я закінчив читати, підійшла, погладила по голівці і сказала в мікрофон: