Розділ 20.

  Упродовж ще одного тижня розкопок поховальну камеру та дромос було повністю очищено від ґрунту. За кілька метрів від каменя з черепом археологи виявили поховання коня — вірного супутника свого господаря. Тварина була покладена на живіт із підігнутими ногами, як це було заведено у ритуалах давнини. Ще далі, ближче до краю камери, з’явилися невеликі бронзові казани з обвугленими кістками, а також рештки амфор, в які, судячи з усього, під час поховального обряду наливали вино. Та осідання ґрунту зруйнувало глиняний посуд, залишивши лише його уламки.

 Офіційне завершення експедиції було призначене на кінець наступного тижня. Від цієї думки всім ставало трохи сумно: за час розкопок учасники здружилися, виникла особлива спільність, і нікому не хотілося роз’їжджатися. До того ж, більшість фахівців вважала, що курган усе ще зберігає частину своїх таємниць... Та як би там не було, деякі археологи вже готувалися до від’їзду.

 У підготовлені контейнери спеціалісти обережно укладали знайдені артефакти. Найцінніші з них одразу після виявлення потрапляли до невеликих сейфів. Череп, ймовірно, скіфського царя, разом зі срібною тацею, було вміщено у саркофаг із прозорого оргскла, а потім — у спеціальний металевий сейф. Кожен експонат ретельно фотографували на місці знахідки, описували, документували, після чого пронумеровували контейнери та сейфи, у які вони потрапляли. За допомогою комп’ютера створили детальну 3D-модель кургану з відображенням усіх його нехитрих лабіринтів і точним маркуванням місць знахідок для подальшого аналізу.

 Контейнери й сейфи завантажили до спеціально обладнаного інкасаторського фургона, який у супроводі міліцейської машини вирушив до обласного центру. Коли кортеж від’їхав, у таборі, як зазвичай у цей час, пролунав гонг, закликаючи всіх до обіду.

 Цей обід був прощальним для багатьох учасників експедиції, зокрема для німецьких колег, які збиралися повертатися на батьківщину. За одним довгим столом, разом зі студентами та волонтерами, зібралися досвідчені археологи й професори. Їхні обличчя виражали розчарування — вони не приховували свого невдоволення результатами пошуків. У розмовах знову й знову лунали припущення: можливо, курган ще не сказав останнього слова. Попри те, що сучасне георадарне обладнання не виявило додаткових порожнин і не зафіксувало металевих об’єктів у глибших шарах ґрунту, науковці не вірили, що всі артефакти вже знайдено.

 Більшість сходилася на думці, що гробницю неодноразово грабували в різні історичні періоди. Та попри це, дедалі більше голосів лунало за те, щоб повернутися сюди наступного року — і продовжити розкопки навколо кургану.

 Насолодившись смачною юшкою й кашею, приготованими кухарем Саміром у польовій армійській пічці на дровах, частина учасників експедиції поспішила завантажити свої особисті речі в мікроавтобус, що щойно під’їхав. Годиною раніше, на гору вже прилетів невеликий гелікоптер по німецьких археологів — він мав доправити їх до аеропорту.

 Перед прощанням хтось запропонував зробити спільне фото на згадку.

 Учасники вишикувалися в кілька рядів, мружачись від сонця і посміхаючись.

 Подякувавши всім — від кухаря Саміра до керівника Тепера — професор Крюгер разом з археологами з Берлінського університету попрямував до гелікоптера.

 Професор Тепер, проводжаючи колег, обійняв Крюгера й тихо, майже пошепки, сказав:

 — Дякую, друже. Ваш прилад і методи дуже допомогли.

 — Не варто дякувати, — усміхнувся Крюгер. — Як бачимо, навіть без приладів хтось уже встиг знайти й винести найцінніше. Але я щасливий, що ми стали частиною вашої команди. Скіфські поховання завжди викликали в мене захоплення, і я із задоволенням приїжджав до України. Я вже старий, але буду радий, якщо ви запросите моїх учнів на майбутні розкопки. У нас, у Німеччині, ми здебільшого знаходимо лише кінцівки скіфських стріл, а у вас тут — кожен метр землі може подарувати скриню золота!

 — А от з курганом, може, нам і не пощастило… А може, навпаки — пощастило. Що, як це поховання — лише ключ до іншої, ще не знайденої гробниці? Адже дивно — царське поховання без багатих прикрас… Може, це якась карта, зашифрована знаками, що веде до справжніх скіфських реліквій? Не вірю, що це гробниця легендарного царя Скіла. Якщо, звісно, Геродот не вигадав, могилу Скіла слід шукати за Дунаєм — там, де його вбили й обезголовили…

 — Друже мій, немає нічого неймовірного в тому, що череп Скіла міг повернутися туди, де ця людина народилася. Хто б колись повірив, що Пергамський вівтар Зевса, збудований у Малій Азії, буде цеглинка за цеглинкою перевезений Карлом Хуманом до Берліна? А ми з вами знаємо — так воно і сталося.

 На жаль, моя мрія — дослідити Кам’яну Могилу біля Мелітополя — так і залишиться мрією. Колись туди їздив мій батько. Я вже надто старий. Але я переконаний: клинопис тієї пам’ятки, якщо його вдасться розшифрувати, може не тільки зруйнувати стереотипи про походження рас та народів, а й, можливо, допомогти людству уникнути майбутніх катастроф і глобальних війн…

 — Професоре, невже ви успадкували містичний дух «Аненербе»? Я, як вчений, із повагою ставлюся до вірувань і культури стародавніх народів, але залишаюся реалістом. Мій життєвий досвід, зокрема як археолога, не дає мені підстав вважати, що сучасна людина може почерпнути справжні знання про будову світу у цивілізацій, які давно зникли. А тим більше — що ці знання містили б якийсь код самозбереження. Ми з вами — діти нинішнього часу, і саме наша цивілізація володіє найдосконалішими знаннями.