Розділ 18.

 Наступного дня Родіон та Елла знову долучилися до археологів на найвідповідальнішому етапі експедиції. Вже одинадцятий день тривали розкопки передбачуваного квадрата поховальної камери. Незважаючи на всі зусилля, досі не було знайдено нічого справді значущого — щоразу земля мовчала.

 Та раптом, коли сонце вже торкалося обрію, з боку розкопу пролунав радісний вигук:

 — Я знайшов! Подивіться, що я знайшов!

 Археологи, студенти й волонтери збіглися до місця, звідки пролунали слова. Усі обступили колегу, що, схилившись, акуратно змахував щіткою пил із чогось у землі.

 З-під шару ґрунту проглянула маківка людського черепа. Проте лежав він надзвичайно дивно — строго вертикально, немов хтось навмисно поставив його, як трофей. Археолог обережно продовжував очищення, і невдовзі виявився весь череп — цілий, з міцними щелепами, в яких ще збереглися зуби.

 Ніхто не хотів переривати розкопки на такій інтригуючій ноті. Невдовзі запрацював бензиновий генератор, дали світло, і під мерехтіння ламп археологи, не поспішаючи, продовжили розчищати ґрунт навколо знахідки. Працювали лише пензлями та щітками, мов ювеліри над рідкісним скарбом.

 Та чим більше розчищали, тим більшим ставало здивування. Жодної іншої кістки навколо. Жодного натяку на тулуб чи кінцівки. Лише череп, охайно покладений на срібну тацю, блиск якої пробивався крізь темний пил тисячоліть.

 — Це що, поховання тільки для голови? — шепотілися між собою.

 — Може, ритуальне? Можливо, культове? — лунали припущення.

 Археологи вирішили завершити розчищення вже наступного ранку. Надто тонка й незрозуміла ситуація потребувала ясної голови та свіжих сил.

 Родіон та Елла залишилися ночувати в таборі. Їм не терпілося бути серед перших, хто побачить, що ще приховує курган.

 Після вечері всі розійшлися по наметах, загорнувшись у спальні мішки. Лише Елла й Родіон лежали в гамаках, натягнутих між деревами, і розмовляли, вдивляючись у глибоке нічне небо, що рясніло яскравими зірками. Ніч була тиха й тепла, і в цій тиші відчувалося щось передвіщаюче — як подих давнини, що от-от промовить.

 — Елло, ходімо до нашого «моря», як його тут називають. Скупаємось? — раптом запропонував Родіон.

 — Ідея гарна… Я ж за все літо так і не занурилась у Дніпро. Але тільки згадаю ту кручу — скільки ж сил треба, щоб потім дертися назад… Та й ти хіба не втомився?

 — Втомився. Але сну — ані в одному оці. А вода зараз — саме те, що треба. Освіжить.

 — Тоді сходи в душ. Я ж без купальника. Не вмовляй.

 — Уяви, я теж без плавок.

 — Вам, хлопцям, простіше. Ви можете й у шортах купатися.

 — Добре, не купатимешся, то просто склади мені компанію. Я пірну — а потім погуляємо берегом. Можна ж просто помилуватись нічною водою…

 — А назад ти мене понесеш на руках? — підозріло примружилася Елла. — Бо я вже й уявити не можу, як буду підійматися на гору.

 — Ніч така місячна, зоряна, ясная, видно, хоч голки збирай… — протягнув Родіон рядки відомої пісні. — Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки сам на руках віднесу!

 — Гаразд, йдемо! — Елла рвучко підвелася з гамака. — І справді, стільки думок після сьогоднішньої знахідки… Треба хоч трохи провітрити голову.

 — Ого, не чекав вже, що ти погодишся! Але я радий! — ожив Родіон і швидко підхопився. — Ходімо!

 — А яка ж дівчина не хоче, щоб її носили на руках?

 Вузенька стежка, що вела з вершини Мамай-гори до води, була добре втоптана студентами. Вони часто спускались сюди в обідню перерву, рятуючись від спеки. Та зараз цей шлях здавався особливим — легким, майже магічним. Ноги самі несли їх униз, мов у сні. І ось вони вже стояли внизу, біля самої води. Темна гладь тяглася у безмежжя, а небо виблискувало розсипом зірок. Місяця не було, зате Чумацький Шлях світився особливо яскраво. Повітря було нерухоме, і лише м’який шум хвиль, що накочувалися на берег, порушував нічну тишу.

 — Тепер я розумію, чому ви називаєте водосховище морем, — захоплено мовила Елла. — Цей шелест води, шурхіт гальки, горизонт без кінця… лиш солоного запаху бракує. Але знаєш, мені теж раптом захотілося скупатися.

 — То вперед за мною! — сказав Родіон, відступаючи на кілька кроків і швидко роздягаючись. Елла дивилася в небо, не озираючись.

 — Не бійся, Елло, темно ж! Я тебе все одно не побачу. Заходь, вода тепла, дно — чудове, мілке, пісок.

 — Добре, тільки пообіцяй, що не озирнешся.

 — Уже відвернувся! — сказав він і поплив, з шумом розтинаючи воду.

 Елла повільно роздяглася і так само обережно зайшла у воду. Родіон плавав із задоволенням, то кролем, то брасом, іноді зникаючи під водою. Елла ж стояла по плечі в теплій воді, вдивляючись у небо.

 Зрештою Родіон першим вийшов на берег, прикриваючись одягом.

 — Ех, Елло… А рушника ми не взяли!

 — Так, це великий мінус. Сонце ж не світить, щоб висохнути.

 — Коли вийдеш, витрешся моєю футболкою. Я і так висохну — звик.