Розділ 11.

 Нещодавно відкрита кав’ярня, до якої Родіон запросив Еллу, носила ім’я легендарного скіфського царя Атея. Вона розташовувалась біля самого річкового причалу, звідки катер, пришвартований до дебаркадеру, впродовж усього дня курсував через водосховище до Нікополя.

 Інтер’єр кав’ярні був витриманий у грецькому стилі — білі колони з іонічними капітелями, мозаїки із міфологічними сюжетами, легкі тканини, що колихалися від протягів біля вікон. Це трохи дисонувало зі скіфською назвою, але додавало закладу тієї самої еклектики, яку так любили міські інтелектуали.

 На великому екрані у кутку миготіли кліпи поп-музики, але в самому залі, ледь чутно, лунала інша мелодія — з перших акордів відчувалося: це щось народне, ймовірно, грецьке, з ніжними переливами бузукі й флейти. Атмосфера сприяла розмові — саме те, чого обом не вистачало впродовж усього насиченого дня.

 Зробивши замовлення біля барної стійки, Родіон поспішив приєднатися до Елли, яка вже обрала столик біля відкритого вікна з видом на портову затоку. Вона сиділа мовчки, вдивляючись у річкову гладь, де, мов сріблясті нитки, тремтіли віддзеркалення ліхтарів.

 Офіціантка з'явилася майже миттєво. Дві чашки запашної кави з дрібним вершковим малюнком на пінці, два келихи з морозивом, прикрашеним листочком м’яти й краплею якоїсь червоної ягоди — і все це було поставлене з лагідною посмішкою.

 — Дякую, — кивнула Елла дівчині, пригубивши каву.

 — То що ти думаєш, Родіку, — почала розмову Елла, нахилившись трохи ближче, — щодо цього їхнього німецького приладу? Він реально нам допоможе, чи вони його просто привезли, аби похвалитись? Ти ж захоплювався фізикою, поясни, як він діє.

 — Хм, як би так пояснити по-простому… — Родіон зробив ковток, відчувши гірчинку обсмажених зерен. — Уяви: сигнал від антени — це як камінчик кинутий у воду, від якого розходяться хвилі. Але тут хвилі — електромагнітні. Коли вони наштовхуються на щось у ґрунті — змінюють свою форму, що буде помітно на моніторі. Оці зміни фіксуються та аналізуються спеціальною програмою. Так вчені можуть визначити порожнечі, заповнення іншим ґрунтом, що часто бувало під час пограбування гробниць, визначати прошарки з каменю, серед яких можуть бути стіни, дороги, споруди, а також зафіксувати металеві та неметалеві предмети.

 — А глибина? — перепитала Елла. — Наскільки глибоко він «бачить»?

 — Ну от, у цьому вся суть. Це залежить від того, яку технологію використовують. Мене ніхто не знайомив з його можливостями, це лише мої здогади, а існують такі методи: магніторозвідка та електророзвідка. Гадаю, у цьому приладі використовується щось нове, що об'єднує обидві технології, тоді в цьому є сенс.

 — А я все одно вважаю, що жоден прилад не замінить ручної праці в археології, все одно доведеться «пропустити ґрунт через сито».

 — Ого, Елло, ти, виявляється, не довіряєш технічному прогресу?! А як же тоді медицина? Не варто користуватися новітніми приладами?

 — Не перебільшуй, — засміялася Елла. — Звісно, ні. Просто такий прилад — це всього лише допоміжний інструмент. А майбутнє, звичайно ж, за сучасними технологіями, за приладами, які буквально допоможуть археологам «бачити крізь землю», як під час рентгену. Хоча, до речі, ти не всі методи згадав. Є ще один…

 — Та ну? Який же я забув? — Родіон зобразив обурення, хоч відразу ж посміхнувся. — Ах, дійсно, забув, але його варто віднести більше до геології, ніж до археології — сейсморозвідка?

 — Ні, я не це мала на увазі. Є ще — біолокація, — серйозно відповіла вона.

 Родіон засміявся:

 — Уявляю собі археолога, в шортах і сандалях, який бігає під палючим сонцем з біоенергетичною рамочкою в руках!

 — А дарма смієшся! У такий спосіб досі шукають воду. І не лише воду… Багато авторитетних археологів застосовують біолокацію в особливих випадках і, судячи з багатьох публікацій, це працює!

 — Добре, добре. — Родіон підняв чашку. — Пий каву, поки не охолола…

 Бармен, що стояв за стійкою, раптово перемкнув телевізор з музичного каналу на місцеві новини. Звук не вмикав, і екран залишався німим — лише яскраві кадри репортажу: миготіння аварійних вогнів, червоно-біла стрічка, натовп ззаду, покручений велосипед на узбіччі…

 Елла, помітивши рухомий рядок новин унизу, різко підвелася з-за столу, підбігла до барної стійки, схопила пульт, що лежав на краю, і ввімкнула звук. Родіон здивовано зиркнув на неї через плече, а телевізор озвався монотонним голосом дикторки:

 — За свідченнями очевидців, водій легкового автомобіля марки «Фольксваген» чорного кольору, скоївши наїзд на велосипедиста, залишив місце пригоди. Номерний знак машини був забруднений, отже, зафіксувати його не вдалося. Потерпілий — 45-річний працівник місцевої будівельної компанії Іван Бабенко — загинув на місці від численних травм ще до приїзду «швидкої допомоги».

 Елла застигла перед екраном. Її рука стисла пульт так, ніби він був останнім клаптем реальності. Родіон підійшов обережно, але вона, відчувши його рух, з підозрою підняла руку догори, тримаючи «дистанційку» поза досяжністю, й майже з істерикою прошипіла:

 — Ти що, не розумієш, хто це? Не бачиш, що це він?! Не розумієш, що відбувається?!

 — Ні, нічого не розумію! Що сталося, Елло? Поясни, будь ласка! — Родіон намагався говорити спокійно, але напруга передавалась і йому.