Розділ 10.

  Новий день приніс із собою нові надії.

 Спочатку, просіваючи ґрунт, археологи натрапили на мідні монети, вкриті дивними знаками, що нагадували арабську в’язь. Втративши первісну форму, ці артефакти, за словами експертів із складу експедиції, належали до періоду Золотої Орди. Згодом почали траплятися уламки керамічного посуду, ручки від грецьких амфор із чіткими клеймами ремісників — усе це свідчило про те, що команда дісталася до культурного шару, якого так очікували від початку розкопок.

 Відтоді дослідження почали вести особливо обережно: знімали шари землі тільки в окремих ділянках кургану, користуючись інструментами, що більше нагадували щітки для чищення взуття чи м’які пензлики художників. Кожне відро зайвого ґрунту піднімали на поверхню, ретельно просіювали — аби не пропустити нічого важливого.

 Під час обідньої перерви до місця розкопок прибув мікроавтобус із німецькими археологами. Колеги з Берліна, які трохи раніше влаштувалися в місцевому готелі, приїхали в супроводі професорів Київського та Запорізького університетів. Їх провели під навіс, де вже був накритий стіл. Німці, трохи перекусивши, від багатьох страв чемно відмовилися, посилаючись на спеку, втамували спрагу охолодженими напоями — і швидко перейшли до головного: знайомства з об’єктом розкопок.

 Вони розгорнули на столі топографічну карту ділянки, уточнили хід польових робіт, активно обговорюючи з українськими колегами наступні етапи досліджень.

 Після перерви всіх учасників експедиції зібрали під навісом у центрі табору, щоб офіційно представити новоприбулих. Делегація з Німеччини складалася з трьох чоловіків різного віку, серед яких виразно виділявся найстарший — високий сивочолий чоловік із чорною валізкою в правій руці.

 — Професор Клаус Крюгер, — представився він російською мовою. — Так, не дивуйтеся, я справді говорю мовою, яку ви розумієте. Адже я навчався в Московському державному університеті, — додав він із усмішкою, помітивши схвальні вигуки й перешіптування. — А це — мої колеги, тепер і ваші: Еріх Льовен та Дітер Альбрехт.

 Двоє молодших членів делегації, схоже, не володіли ані російською, ані українською. Вони чемно кивали та усміхалися щоразу, коли їх представляв професор.

. Керівник експедиції, професор Тепер, був за віком майже ровесником свого німецького колеги, проте зовні являв собою цілковиту протилежність високому, худорлявому Крюгеру. Тепер був кремезний, невисокий на зріст, із круглим зморшкуватим обличчям і блискучою лисою головою. Та попри контраст у зовнішності, обох професорів єднала спільна риса — невичерпна енергія та виняткова відданість справі.

 Після короткого знайомства Тепер звернувся до зібраних під навісом археологів — як українських, так і німецьких:

 — Дорогі друзі! — почав він з теплою усмішкою. — Ми щиро раді вітати німецьких колег у нашій експедиції! Ласкаво просимо, панове, до України! Дякую всім присутнім, кожному з вас — за наполегливість, за працелюбність, за невгасимий інтерес до нашої спільної справи. Я вірю, що разом ми зможемо досягти мети, яка стоїть перед нами. І, можливо, навіть більше — відчинити двері до ще не написаних сторінок історії. А зараз — прошу всіх повернутися до роботи згідно з ранковим планом. Бажаю нам всім удачі!

 Після цих слів усі розійшлися по своїх ділянках, де залишилися інструменти, і робота знову закипіла.

 Тим часом сивочолий професор Крюгер, не розлучаючись із своєю чорною валізкою, у супроводі колег та професора Тепера, попрямував до центру розкопу — до ділянки, попередньо розчищеної та вирівняної бульдозером.

 На розкладному столику, встановленому просто неба, Крюгер поставив свою валізку, відкрив її — і всім стало зрозуміло, що в середині знаходиться складний радіотехнічний прилад. Над столиком розкрили парасолю, що захищала і самих фахівців, і дисплей пристрою від прямих сонячних променів.

 Підготувавши прилад до роботи, Крюгер передав під’єднані навушники Еріху Льовену. Той, насунувши їх на вуха, почав обертати ручку налаштування, наче підбирав хвилю на старому радіоприймачі. У цей самий час Дітер Альбрехт під’єднав до пристрою виносний модуль на довгій штанзі, дістав його до землі і розпочав сканування. Рухаючи антеноподібним елементом, схожим на вибивалку для килимів, він обережно вів його вздовж поверхні ґрунту, віддаляючись від приладу настільки, наскільки дозволяв з’єднувальний кабель.

 — Maulwurf! «Крот», як це звучить вашою мовою, — з гордістю повідомив Клаус Крюгер, злегка нахилившись до професора Тепера. — Матрична георадарна система, — продовжував він з дитячим захопленням, показуючи на екран монітора й коментуючи різнокольорові сплески, що безперервно змінювалися.

 Прилад, разом зі столиком, парасолькою та мовчазною групою фахівців, повільно дрейфував по всій площі передбачуваного кургану — доки не було досліджено всю намічену територію. Так минув день. Сонце ковзнуло за горизонт, і на розкопи спустилися сутінки.

 Німці пообіцяли розшифрувати всі записи до завтра. Було очевидно — сьогодні вночі спати вони не збиралися. У світлі монітора, що освітив зосереджені обличчя, легко читався той самий науковий азарт. За пульсуючими сплесками на екрані фахівці бачили те, що лишалося загадкою для інших. Інакше як пояснити ту блискучу іскорку в очах Крюгера, ту збуджену жестикуляцію, з якою він щось пояснював своїм колегам?

 У той час, коли техніка ще була не згорнута, а фахівці продовжували обговорювати деталі, Родіон і Елла, втомлені, але задоволені виконаною роботою, вирішили покинути табір і відпочити у місті.